Йордан Йовков
СЕРАФИМ
Один дивакуватий чоловік – чи то селянин, чи то містянин, – пошарпаний, обірваний, підходив до Еньової каварні, і сам Еньо, що сидів у затінку перед каварнею, не міг упізнати його. Посеред літа, у таку жахливу спеку цей чоловік нап’яв був довге зимове пальто, наче попівську рясу, на голові мав зім’ятого капелюха, а на ногах його були царвулі1. Проте найчастіше Еньо навертав очі на пальто незнайомця: колись воно було синє, з цілого полотна, а от тепер вже ні на що не було схоже – подерте, розсмикане, діряве, геть усе полатане. І між безліччю різнобарвних латок найбільше впадали в око дві-три надто великі, узяті начебто з мішковини або найгрубішої повсті й накладені як прийдеться, шиті грубим швом і вицвілими нитками.
Чоловік ступнув кілька кроків і зупинився. Збагнувши, що Еньо його не впізнає, завітальник, трохи обурений, здійняв брови, легко посміхнувся і зачав ждати, поки той на нього роздивляється. Незнайомець був миршавий, дрібний чоловічок, що губився в своєму полатаному пальті, наче в коконі. Обличчя мав сухе, чорне з рідкою чорною бородою, повиті вологою очі, наче в п’яниці або в людей, що недоспали. Еньо продовжував вдивлятися в нього, а незнайомець ще більше посміхався.
– Гей, Серафиме, ти? – вигукнув згодом Еньо. – Здоров був, чоловіче, бий тебе грім! Не впізнати тебе, ну…
– Я, бай Еньо, я. Натурально, як живий, так би мовити…
– А я гадав, то привид. Подумав, що опудало з баштану вчителя Тодорова йде сюди. Чорти б тебе забрали. Гадаю собі: хто то може бути!
Серафим посміхнувся тихо, беззвучно, хитнув головою й, обперши на лавку свою палицю, зняв торбину, що носив на плечі. Щороку, а іноді й через рік чи два він приходив у ці місця або на Георгіїв, або на Димитрів день, коли слуги міняють своїх господарів. Він був містянин, проте шукав роботи по селах. Міг робити лише легку незначущу роботу: на котромусь з млинів брався годувати свиней, чистити стайні на заїжджих дворах, чи пас худобу.
– Де ти був цього літа? – спитав його Еньо. – Рано ти цього літа, лелеки ще не відлетіли. Де ж ти був?
– В Белиці був улітку, на одній черепичниці. Є там такий Панайот, черепичник, при ньому я був. Черепицю йому сторожив.
Серафим говорив низько, наче боявся, що його почує хтось, він роздивлявся навкіл розплющеними й здивованими очима, а після одразу посміхався, від чого між посинілими вустами виблискували його зуби.
– Сухе було нинішнє літо, – провадив він далі, – доброго товару заробили люди. Та й по селах врожай був добрий. А наші болгари, бай Еньо, як мають гроші, хати зводять. Як завершили молотьбу, та як понадходили тії турлаки2 з возами, позабирали всю черепицю, яка була…
– Хм… Забрали?
– Геть усю. Три великі гарби було. Ото й усе. І добродій, Панайот мені: не маю, каже, більше потреби в вартівникові, бай Серафиме, вільний ти. Розплатився зі мною і… вибачай, та голоблі завертай, так би мовити…
Сказавши це, Серафим посміхнувся і, оскільки зняв був пальто, стояв тепер, здавалося, такий маленький, слабенький. Залишивши пальто на лавці, він одразу помацав над хрестиком у пазусі. Еньо зрозумів, що десь там він ховає гроші.
– Візьми та й купи собі пальто! – суворо дорікнув йому Еньо. – Все ж заробив ти собі якийсь гріш. Купи собі пальто!
– Гаразд, гаразд, бай Еньо. Куплю собі пальто. Куплю, бо ходити в такому вже не пристало. – Він глянув на своє пальто і посміхнувся. Воно годиться, так би мовити, хіба що для музею…
– Сідай, сідай одпочинь, – сказав Еньо, потім підвівся і зайшов до каварні.
Наскільки можна було бачити крізь прочинені двері, всередині каварні було просторо й холодно. Це була проста споруда, наче сінник, без стелі, дві стріхи перетиналися угорі, а між густо складеними жердинами було видно сіно під черепицею. На середній товстій бантині приліпилося ластівчине гніздечко.
Серафим, з непокритою головою, зі збитим волоссям, сидів на лавці, різав потроху ножичком хлібину й солодко-солодко жував сухі скибки. Ластівонька, що гніздилася в каварні, стріпнула крильми саме перед його обличчям, вмить злетіла всередину, покружляла, затим швидко вигулькнула надвір. Два-три горобчики підскочили до Серафима, й він силувався не ворухнутися, аби вони могли ухопити бодай якусь крихту. Якась жінка прошелестіла полами й увійшла до каварні, проте Серафим навіть не глянув на неї.
Трохи згодом жінка палко заговорила. Серафим насторошив вуха.
– … Дорого, все дорого, куме Еньо! Що можна купити за два-три яйця, що їх ранком збираємо в курнику? Ледве виходить купити жменю солі та шматок мила обіпратися. Про сірники, гас – вже й забули що воно таке. Та хоч були б здорові, куме Еньо, а то…
– Що поробляє Іван? Як він там?
– Що Іван – лежить. Звідки взялася ця хвороба, куме Еньо, звідки прийшла. Тепер по святій Богородиці буде вже сім місяців, як зліг. Щось душить йому груди, тисне йому там. Заслаб, дмухнеш – впаде. Погано все, куме Еньо, жовтий, чорний, як земля. Радять мені: одвези його до лікарні, поклади на воза та й одвези до лікарні.
– На лікарню потрібні гроші, – сказав Еньо.
– Треба, звичайно ж, як без них! – жінка зітхнула, потім продовжила: – А ще позавчора здохла в нас, куме Еньо, і буйволиця. Вигнала зранку її здорову й неушкоджену, все було добре, а ввечері як прийшла додому, повалилася перед ворітьми й сконала. Душа мені перевернулася, плакали ми, наче людина померла…
– Пошесть іде по худобі, – сказав Еньо. – І в мене здохла одна телиця.
– Ані м’яса не узяли з неї, ані шкіри. Прийшов фельдшер і сказав: «Не годиться, каже, їсти її, зарийте суцільно зі шкірою і все»… Ох, горе наше! Не знаю, не знаю…
Жінка замовкла, проте, прислухавшись пильніше, Серафим зрозумів, що вона перейшла на шепіт. Раптом Еньо вигукнув:
– В мене немає грошей! Звідки я візьму гроші, щоб дати тобі? Нема…
– Не кажи так, куме Еньо, не відмовляй мені. Ти мені допоможеш, ти мені даси грошей… До кого ще мені йти, куме Еньо, до кого схилити голову мені, нещасній… Куме Еньо… молю тебе, як бога…
– Облиш, кажу тобі, не маю грошей! – закричав Еньо.
Жінка замовкла й заплакала. Серафим слухав, як вона схлипувала, наче побита. Розсерджений Еньо показався в дверях, дивлячись кудись вдалину і ніби не спиняючи очей ні на чому. Серафим тихенько прибрав свій хліб і піднявся. Жінка вийшла з каварні й пішла собі додому. Вона так пов;язала хустку, що не можна було бачити її обличчя. Проте по її поступу Серафим зрозумів, що вона молода.
– Хоче грошей? – шепотом спитав він в Еньо.
– Так, грошей. Звідки я їй візьму, я ж не банк. Хоче одвезти чоловіка до лікарні. Добре, а якщо я не маю грошей, що я їй можу дати? – все ще злостився Еньо.
– Виходить, бідачка. Бездольному – всюди недоля, а? Так би мовити…
Серафим працював неспішно, бавно робив усе, проте не любив стояти без роботи. Перед Еньовою хатою, яка стояла тут неподалік, бозна відколи було навалено камені, то як колись їх тут поскидали, так вони й стояли розкидані. Серафим прибрав їх в одне місце, поскладав докупи. Після того пішов по воду. Потім – полив землю перед каварнею й позамітав.
Ввечері Серафим зостався гостювати в Еньо, але відмовився спати в каварні. Він вибрав собі місце рівнесенько посеред майдану перед каварнею й там узявся готувати собі постелю.
– Зайди хоча б під стріху, гей, болгарине! – сказав йому Еньо. – Притули спину до стіни, якщо хочеш — лягай на лаву.
– Ні, тут мені буде краще.
– Тут тобі дмухатиме.
– Ні, ні. Хай дмухає мені тепер, бо як помру, там мені вже ніщо не тягтиме, не віятиме…
Серафим дивився на Еньо й посміхався своїми сльозавими очима. «Боїться, щоб не обібрали», – подумав собі Еньо, помітивши, що той обмацує собі пазуху. Еньо лишив Серафима робити, що тому заманеться, закрив каварню й пішов у хату.
Наступного дня він забарився й трохи пізніше прийшов відкривати каварню. Він застав Серафима, що сидів на лаві й, як учора, різав хліб ножичком і снідав. Еньо став перед ним, тривалий час дивився на нього, потім промовив:
– Що ти наробив?
– Що я наробив! Нікому нічого не зробив, – кротко відвернув Серафим.
– Ти дав гроші Павлині, отій, що звечора була тут, що просила в мене гроші. Я щойно був у них, то вона мені сказала. Як ти можеш дати гроші людині, яку не знаєш зовсім? Вона ж може обманути тебе, не повернути грошей.
– Ба, вона мені їх верне. Хай одвезе чоловіка до лікарні, може там йому допоможуть лікарі. А гроші мої вона поверне. Знаєш, яка угода між нами? – Коли господь їй – то й вона мені. Я не спішу.
Еньо закусив губу й замовк.
– А пальто? На які гроші ти тепер купиш пальто? – спитав він.
– Хіба я не маю пальта? Глянь-но! – Серафим узяв пальто з лавки й розгорнув його. – Добре пальто в мене, що йому станеться…
Він посміхнувся і легко похитав головою, наче рахував латки чи то пригадував собі щось. Більше як десять років він намірявся купити собі пальто. Поки був молодий, пропивав зароблене. Тепер він вже не пив, бо здоров’я не мав, проте частенько віддавав комусь гроші так, як сьогодні вранці віддав їх Павлинці. Відтоді й почали з;являтися на пальті ці великі латки з сивої повсті.
– Воно ще добре, моє пальто, – продовжив він з якоюсь особливою радістю в голосі. Як полатаю нові дірки, то ще й перебуду в ньому цю зиму. А може, мені так писано, що я в ньому й перед богом стану. То там, на тому світі, це пальто, можливо, й допоможе мені. Може, там мені дадуть нове пальто, золоте, так би мовити. Дорогоцінне…
Серафим говорив до Еньо, проте не дивився на нього. Він поклав пальто на коліна, задивився кудись вдалину й посміхнувся.
(переклад з болгарської – Любов Цай)
1 царвулі – селянське взуття зі шкіри; постоли.
2 турлак – прозвище селян Північнозахідної Болгарії.
***
Оригинал:
Йордан Йовков
СЕРАФИМ
Един чудноват човек, нито селянин, нито гражданин, дрипав, окъсан, идеше към Еньовото кафене и самси Еньо, седнал отпред кафенето на сянка, не можеше да го познае кой е. Посред лято в тая страшна жега, тоя човек беше навлякъл дълго зимно палто, като попско расо, на главата му беше нахлузено смачкано бомбе, а краката му бяха обути със цървули. Но най-често очите на Еня се връщаха върху палтото на непознатия: едно време то ще е било синьо, ще е било от един плат, но сега нищо не личеше – оръфано, разнищено, навред надупчено, навред кърпено. И между безбройните разноцветни кръпки най-много се хвърляха в очи две-три много големи, взети сякаш от чувал или от най-проста аба и лепнати, както доде, с едър шев и избелели конци.
Човекът дойде на две-три крачки и се спря. Той разбра, че Еньо не може да го познае, и малко обиден, с подигнати вежди, леко усмихнат, остави се да го геда Еньо и зачака. Той беше мършав, дребен човек, изгубен във окърпеното палто като в пашкул. Лицето му беше сухо, черно с рядка черна брада, очите му, като у пияниците или у хора, които не са си доспали, бяха влажни и замъглени. Еньо продължаваше да го гледа втрещено, непознатия се усмихваше повече.
– А бре, Серафиме, ти ли си? – извика най-после Еньо. – Ух, да те убий здраве, да те убий! Не можах да те позная бре…
– Аз съм, бай Еньо, аз. Натурален като жив, тъй да се каже…
– Аз пък рекох, че е таласъм. Помислих, че плашилото от даскал Тодоровата бахча иде насам. Да те вземе мътната, да те вземе. Мисля си: какъв ще е тоз изпаднал германец!
Серафим се засмя тихо, беззвучно, като поклащаше глава, той подпря на пейката тоягата си, сне и чувалчето, което носеше на рамото си. Всяка година, а понякога през година и през две, той се явяваше по тия места на Гергьовден или по Димитровден, когато слугите менят господарите си. Той беше от града, но търсеше работа по селата. Можеше да работи само лека, маловажна работа: на някоя мелница се приставяше да храни свинете, да чисти обора на някой хан, или пък пасеше един-два добитъка.
– Де беше туй лято? – попита го Еньо. – Рано си напуснал, щъркелите още не са си отишли. Де беше?
– В Белица бях туй лято, на една керемидарница. Има един Панайот там, кермедчия, при него бях. Керемидите му пазех.
Той говореше ниско, като че се боеше да не го чуе някой, с разширени и учудени очи, а после изведнъж се засмиваше и между посинелите му устни светваха зъбите му.
– Сухо беше туй лято – продължи той, – добра стока изкараха хората. Ама и берекетя натъй по селата беше добър. А нашите българи, бай Еньо, кога имат пари, къщи правят. Като мина харман, че като надойдоха ония турлаци с талигите, иззеха що керемиди имаше…
– Хъм… Взеха ги?
– До една. Три големи колелета бяха. Свършиха се. И чорбаджията, Панайот: нямам, кай, нужда от пазач, бай Серафиме, слободен си. Даде ми хака и… отряза ми квитанцията, тъй да се каже…
Като каза това, Серафим се усмихна и тъй като беше съблякъм палтото си, стоеше сега, мъничек, слабичек. Щом остави палтото на пейката, той тозчас се попипа над кръста, по пазвата. Еньо разбра, че там нейде е скътал парите си.
– Че вземи да си купиш едно палто! – посъди го строго Еньо. – Все трябва да си изкарал някоя пара;. Да си купиш едно палто!
– Ща, ща, бай Еньо. Едно палто ще си купя. Ще си купя, защото туй веке за нищо го не бива. – Той погледна палтото и се усмихна – То е, тъй да се каже, добро за музея…
– Седни, седни да си починеш – каза Еньо, след туй стана и влезе в кафенето.
Колкото можеше да се види през вратата, вътре в кафенето беше дълбоко и хладно. То беше проста сграда, като плевник, нямаше таван, двете стрехи се срещаха нависоко и между върлините, наслагани начесто, се виждаше сеното под керемидите. Едно лястовиче гнездо беше залепено до средната дебела греда.
Серафим, гологлав, със сплъстена посивяла коса, седеше на пейката, режеше по малко с една костурка от хляба си и сладко-сладко дъвчеше сухите залъци. Лястовичката, която имаше гнездо вЪВ кафенето, трепна с крилете си току пред лицето му, влезе вътре, повъртя се, след туй пак тъй бързо се стрелна навън. Две-три врабчета подскачаха към Серафима и той се пазеше да не мръдне, за да могат да си вземат някоя трохичка. Една жена запърполя с полите си и влезе в кафенето, но Серафим не я погледна.
След малко жената заприказва високо и той даде ухо:
– … Скъпо, всичко скъпо, кръстник Еньо! Какво да купим сЪС две-три яйца, дето ги вземаме сутрин от кокошките? Едвам сварваме да си вземем по кривач сол и калъп сапун, та да се оперем. Туй кибрит, газ — забравили сме го. Че барем да сме по-добре, да сме здрави кръстник Еньо, а то…
– Какво прави Иван? Как е сега?
– Как ще е Иван – лежи. Отде дойде таз болест, кръстник Еньо, отде дойде. Сега по света Богородица ще стане седем месеца как не е похванал работа. Души го нещо в гърдите, подпира го ей тука е. Отслабна, да го духнеш, ще падне. Не е добре, кръстник Еньо, жълт, черен, като пръст. Думат ми: заведи го в болницата, тури го на колата и го заведи в болницата.
– За болницата трябват пари – каза Еньо.
– Трябват ами, как да не трябват! – Жената въздъхна, след туй продължи: – Че нали ни умря из онзи ден, кръстник Еньо, и биволицата. Изкарах я сутринта здрава и читава, нищо й нямаше, а вечерта като си доде, гътна се пред сам вратника и умря. Душата ми се обърна, плакали сме, като че умря чиляк…
– Болест има по добитъка – каза Еньо. – И на мене ми умря една телица.
– Ни от месото зехме, ни ОТ кожата. Доде фелдшера и каза: «Не бива, кай, да ядете от нея, ще я заровите с кожата, с все»… Ох, то нашето тегло! Не знам, не знам…
Жената замълча, но като се ослуша по-добре, Серафим разбра, че се шепне. Изведнъж Еньо извика:
– Нямам пари аз! Отде ще ти взема пари да ти дам? Нямам…
– Не думай тъй, кръстник Еньо, не ме връщай. Ти ще ми помогнеш, ти ще ми дадеш… Че при кого другиго да ида, кръстник Еньо, при кого да си ударя главата, злочеста аз… Кръстник Еньо… моля ти се като на господа…
– Остави ме, ти казвам, нямам пари! – изкрещя Еньо.
Жената млъкна и заплака. Серафим я слушаше как хълца и как вие като пребита. Ядосан, Еньо се показа на вратата и погледна надалече, без да спира очи някъде. Серафим тихичко прибра хляба си и се изправи. Жената излезе от кафенето и си отиде. Тя тъй беше се забрадила, че лицето й не се виждаше. Но по вървежа Серафим разбра, че е млада.
– Пари ли иска? – пошепна той на Еня.
– Пари иска. Отде да й ги взема, аз банка ли съм? Искала да води мъжа си на болницата. Добре, ама като нямам? Като нямам, какво да й дам? – сърдеше се още Еньо.
– Значи, сиромашия. Сиромашия до шия, а? Тъй да се каже…
Серафим малко работеше, бавно пипаше, но не обичаше да стои празен. Пред къщата на Еня, която беше наблизо, бяха стоварени кой знай кога камъни и както бяха насваляни, тъй си стояха разхвърляни. Серафим ги прибра на едно място и ги нареди. След туй ходи за вода. След туй – поля пред кафенето и премете.
Вечерта Серафим остана на гости на Еня, но отказа да спи в кафенето. Той застана точно по средата на мегдана пред кафенето и там взе да си приготвя легло.
– Че са барем тука под стряхата бе, българино! – рече му Еньо. – Дай си гърба на стената, легни на пейката, ако искаш.
– Не, тук ми е по-добре мене.
– Ще ти духа.
– Не ми духа. Да ми духа сега, че като умра, няма да ми духа, няма да ми вей…
Той гледаше Еня и се усмихваше с насълзените си очи. «Страх го е да не го оберат» – помисли си Еньо, като забеляза, че Серафим се попипва по пазвата. Той го остави да прави каквото си ще, затвори кафенето и си отиде в къщи.
На другия ден той се забави И късно дойде да отвори. Той завари Серафим седнал на пейката и, както вчера, режеше си хляб с костурката и закусваше. Еньо се изправи пред него, изгледа го продължително, след туй каза:
– Ти какво си направил?
– Какво съм направил! Никому нищо не съм направил – кротко отвърна Серафим.
– Дал си пари на Павлина, оназ, дето снощи беше тука, дето искаше пари от мене. Аз сега бях у тях, тя ми каза. Как тъй даваш пари на човек, когото не познаваш? Че може да те излъже, може да не ти ги върне.
– Ба, ще ми ги върне тя. Нека заведе мъжа си на болницата, може да му помогнат докторите. А пък моите пари ще ги върне. На нас, помежду ни, условието знаеш ли как е? – Когато господ на нея – и тя на мене. Аз не бързам.
Еньо прехапа устните си и замълча.
– А палто? С какво ще си купиш палто? – каза той.
– Че нали имам палто? Я го, я! – Серафим взе палтото от пейката и го разгъна. – Хубаво си е то мойто палто, нищо не му е…
Той се усмихна и леко поклащаше глава, като че броеше кръпките или като че си спомняше нещо. Десет и повече години има, откакто се кани да си купи палто. Докато беше млад, каквото изкарваше, изпиваше го. Сега вече не пиеше, защото твърде не беше здрав, но често даваше някому парите си, както беше ги дал тая сутрин на Павлина. Оттогаз на палтото му взеха да се явяват тия големи кръпки от сива аба.
– Хубаво си е то, мойто палто – продължи той с някаква особена радост в гласа си. – Аз като го позакърпя пак, ще прекарам с него и таз зима. Пък ако ми е писано, с него може и пред бога. То там, на онзи свят, туй палто може да ми помогне. Може пък там да ми дадат ново палто, златно, тъй да се каже, скъпоценно…
Серафим говореше с Еня, но не го погледна. Той пусна палтото на коленЕта си, позагледа се пред себе си и се усмихна.