Не йди, не йди Іване у те пекельне царство:
Немає більше жінки, немає вже Марічки…
Там ліс стоїть прадавній, блукати в нім - митарство,
Бува, й себе загубиш: душі загасне свічка…
Стоїть у темнім лісі якась чудна хатина,
На курячій на лапці, підперта очеретом…
Домівка невеличка - от наче домовина…
Ой, краще не дивися хто в ній, бо там скелетик…
Як дихає, хто знає… Та кажуть, любить діток…
Вкрадає їх щоночі, у пічці смажить довго…
Дух чує, а сліпенька, давно не бачить світу,
І ходить помаленьку: кістляву тягне ногу…
Небіжчиця літає у ступі де завгодно,
Кіт чорний у прислузі, і ворон їй за очі…
Шукає подорожніх, годує, хто голодний,
Вкладає тихо спати, а потім серед ночі
Проводить їх у царство, навічно в лоно Смерті!
І звідти не вертає ніхто вже і ніколи…
Не йди, не йди, Іване, який же ти упертий!
Ох, десь твоя Марічка розпатлана і гола…
Та, мужніх не спинити… Небіжчиця Ягуня,
Стара і сива баба, беззуба і сварлива,
Сінця ще й притрусила, це ніби як у клуні,
Іванові…Добренька була з якогось дива…
І кіт Баюн занявкав, напевно колискову…
У сон пішов Іванко, чи може в царство Смерті…
Побачив там Марічку, вхопив, немов підкову,
А вийти і не можуть, бо двері чимсь підперті…
Ой, час там зовсім інший: повільніший, нечутний…
Марічці білій, голій вдягнув свою сорочку…
Вуста її цілує, ще сині… щоб відчути,
І стукіт ладний серця, і подиху ковточки...
Чи може від кохання, а може, що то казка,
Та витягнув Іванко Марічку з потойбіччя:
Зарухалися груди від щирості та ласки,
І очі волошкові розквітли на обличчі…
На вушко розказала, що сталося із нею,
Та лагідно просила пробачити зло людям,
Яких вони вважали надійною ріднею…
Підуть від них чим далі, самі щасливі будуть…
Аж тільки б повернутись… А сили у Івана,
Чи злості – повна торба, та й ну – плечем у двері!
Відскочила Ягуня, підступна та погана,
Поділися хатина і ліс, і всі химери…
«Ой!» - зойкнула Марічка…Взялися десь бо крила…
Злетіла в синє небо, та встигла ще гукнути:
«Коханий мій, Іванко, забудеш жінку милу,
Як вип’єш на світанку настій з отрути-ру-у-у-ти-и-и…»
Загинути б Івану, на місці провалитись…
Та хто із пекла вийшов не буде там ізнову…
А мріяв: чиста хата, дружина, гарні діти…
Став кленом зелененьким у висохлій діброві…
(29.11.17)
ПАН переводчик)):
Не ходи, не ходи Иван в то адское царство:
Нет больше жены, нет уже Марички ...
Там лес стоит древний, блуждать в нем - мытарство,
Бывает, и себя потеряешь: души угаснет свеча ...
Стоит в темном лесу какая-то странная хижина,
На куриной на лапке, подпертая камышом ...
Дом небольшой - вот как гроб ...
Ой, лучше не смотри кто в нём, там скелетик ...
Как дышит, кто знает ... Но говорят, любит детей ...
Крадет их каждую ночь, в печи жарит долго ...
Дух чует, а слепая, давно не видит мира,
И ходит потихоньку: костлявую тянет ногу ...
Покойница летает в ступе где угодно,
Кот черный в прислуге, и ворон ей за глаза...
Ищет путешественников, кормит, кто голодный,
Укладывает тихо спать, а потом среди ночи
Проводит их в царство, навечно в лоно Смерти!
И оттуда не возвращается никто и никогда ...
Не ходи, не ходи, Иван, какой же ты упрямый!
Ох, где-то твоя Маричка растрепанная и голая ...
Но, мужественных не остановить ... Покойница Ягуня,
Старая и седая старуха, беззубая и сварливая,
Сенца ещё притрусила, это вроде как в кладовой,
Ивану ... Добренькая была каким-то чудом ...
И кот Баюн замяукал, наверное колыбельную ...
В сон пошел Ваня, может в царство смерти ...
Увидел Маричку, схватил, словно подкову,
А выйти и не могут, потому что дверь чем-то подперта ...
Ой, время там совсем другое: медленное, неслышное ...
Маричке белой, голой надел свою рубашку ...
Уста ее целует, еще синие ... чтобы почувствовать,
И стук ладный сердца, и дыхания глоточки ...
Может от любви, а может, что это сказка,
Но вытащил Ваня Маричку из потустороннего:
Задвигалась грудь от искренности и ласки,
И глаза васильковые расцвели на лице ...
На ушко рассказала, что произошло с ней,
И ласково просила простить зло людям,
Которых они считали надежной родней ...
Уйдут от них чем дальше, сами счастливые будут ...
Вот только бы вернуться ... А силы у Ивана,
Или злости - полная сумка, и ну - плечом в дверь!
Отскочила Ягуня, коварная и плохая,
Исчезла хижина и лес, и все химеры ...
«Ой!» - вскрикнула Маричка ... Взялись где-то крылья ...
Взлетела в голубое небо, но успела крикнуть:
«Любимый мой, Ванечка, забудешь жену милую,
Как выпьешь на рассвете настой из яда-ру-у-у-ты-ы-ы ... »
Погибнуть бы Ивану, на месте провалиться ...
Но кто из ада вышел не будет там опять ...
А мечтал: чистый дом, жена, хорошие дети ...
Стал кленом зелененьким в высохшей дубраве ...