409. Василь Стус. Сто плах перейди, сердцеокий...

Алёна Агатова
Сто плах перейди, сердцеокий,
сто плах, сто костров, сто голгоф,
а всё обступает морока
и слишком порог твой высокий,
ведь мир разменялся на знаки
укрывшихся катастроф.
Не вымерить старою болью
вот эту слепую стоболь.
Все ветры сошлися на поле
И запросто правят тобою,
играя тебе на басоле
безумия танец лихой.
Взлетает твой крик кострубатый
кустом онемелых морок,
и мир разделен на квадраты,
и в душу вгрызаются граты,
и гнев твой и боль волосатая
подымный сбирают оброк.
Чащобе откликнулась чаща,
с бедою беда гомонит.
Отчизна, уж ты распропащая,
куда ж проложила и на что
свои чумовые следы?
Земля прорастает дротами,
планету они оплели,
и долю казачью постами,
как будто козу, провели.
Сто дней душегубцами высятся,
так вот твой кондак и тропарь.
Безумьем заходится месяц
меж ультрамариновых хмар.
Я искоса взглядом пытаю
в бездонье златую звезду.
Кричу, и зову, накликаю,
а как не найду - то сблукаю
и след за собой замету.
С небесной той тверди явись же,
в земном беззаконье – гори.
По людям, беда, не по лесу -
дорога смятений твоих.
Сверкает в огнях телебашня,
рубинные выбрызги бед,
за собственные пределы
зайдешь ли, как прежде, иль нет?
Когда расступаются гоны -
то ты через пропасть ступай.
Куда же вы делись, полоны,
куда подевался тот край?


Сто плах перейди, серцеокий,
сто плах, сто багать, сто голгоф,
а все оступають мороки
і все твій поріг зависокий,
бо світ розмінявся на кроки
причаєних надкатастроф.
Бо що застарі наші болі
над цей невидимий стобіль?
Всі вітри зійшлися у полі
і владять тобою поволі
і грають тобі на басолі
страшний козачок божевіль.
Зростає твій крик кострубатий
кущами знімілих морок,
поділено світ на квадрати,
і в душу вгризаються ґрати,
і гнів твій, твій біль пелехатий
подимний збирає оброк.
До хащі озвалася хаща,
біда гомонить до біди,
вітчизно, ти вже розпропаща,
куди ж ти проклала і нащо
свої ошалілі сліди?
Заклечано землю дротами,
планету дроти оплели,
і долю козачу постами,
неначе козу, провели.
Сто днів душогубцями висять,
таж ось твій кондак і тропар.
Уже божеволіє місяць
між ультрамаринових хмар.
Я поглядом зизим шукаю
в безодні зорю золоту.
Кричу, її зву, накликаю,
а як не знайду - то зблукаю
і власні сліди замету.
З високої тверді явися,
в земному бездонні - ярій.
По людях, бідо, не по лісі -
дорога твоїх веремій.
Ряхтить у вогнях телевежа,
рубінові набризки лих,
за власні заходити межі
ти зможеш, мій любий, як зміг?
Коли розступаються гони -
то ти через прірву ступай.
І де ви поділись, полони,
і де він подівся, той край?