У рОзтрубах душевних - пустка й холод,
Останню кров з людини смокче голод.
В очах батьків зомлілих - порожнеча,
Бо з ніг падЕ знесилена малеча.
Смерть на кісткАх святкує перемогу,
На цвинтар з тіл вимощує дорогу.
За гріх який життям платили діти?
Як міг Господь падіж цей допустити?!
Судити ж волю Божу ми не смієм.
Отримуємо зАвжди те, що сієм.
То - "манна" нам, то - кара із Небес...
За щось терпіла нація той хрест.
Так люди зголоджЕні і вмирали,
Та кожній крихті хліба цІну знали.
Забувся час того страшного лиха,
Тепер людина їсть, що ледве диха.
І кИдає в смітник хлібину сміло,
То не скоринка - серце зачерствІло,
Голодних бо не розуміють ситі,
Мізки немов половою набиті.
Чомусь-то пам'ять в нас така корОтка,
ВисИть на скрині совісті - колодка.
Та Божий Суд уже не за гораАми,
Не варто розкидАтися хлібами!
З очей відсуньте власнолюбства штору,
Згадайте ті рокИ голодомору,
Коли своїх дітей ховала мати,
Крім солі з сліз їм не булО що дати.
Свистів лиш вітер у пустій коморі...
Губився розум і втрачався в гОрі.
Виттям голодним вила вся країна,
Здавалось це - загальна домовина.
Не вчить людей історія нічОму!
Сучасний Світ нагадує Содому.
Одна мета - живіт собі напхати.
А раптом - голод, наче вирок страти?!
РозпаАлим в душах милосердя вогник
І бУдемо помилувані Богом!
ЗаколосИться благодаттю нива,
Земля ж бо годувальниця вродлива...
Щоб посилав Господь нам хліб щоденний,
Щоб був наш край повік благословенний,
Не забуваймо ту жахливу пОру,
Позбавмо Рід свій від голоду мору!
28/11/17/