Мара Белчева
Мовчу, бо чую, як говорить квітка,
мовчу, бо чую я пташиний спів:
в вікно прозоре прослизнувши швидко,
осінній дух до мене прилетів.
Колишуть небо ізумрудні вітки,
все диха ніжним запахом борів –
йде осінь – і на крилах ворожбитки
достигне шал моїх останніх днів.
Берези їй дарують пишні квіти,
а трави найтихіші шлють привіти,
шле папороть вітаннячко своє.
На передсмертну давшися утіху,
у захваті душа радіє тихо
й осінню пісню лебедину п’є.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Мара Белчева
Мълча, защото цветето говори,
мълча, защото птичето ми пей:
промъкната през тихите прозори
във стаята ми есента се смей.
Небето й в смарагдените бори
във ароматна люлка се люлей –
и в лоното на нейните простори
последната ми радост ще узрей.
Брезите я посрещат със букети,
тревиците с най-тихите привети
и папратите с бронзови листа.
Заслушана в предсмъртната наслада,
мълчи душата ми от изненада
във лебедовий химн на есента.