Підвіконня укриті сухими, змученими часом, пожовклими квітами.
Вони згадують нас.
Бува навіть не вірять в те, що то були ми.
Кажуть, біс їх попутав й вони нас спутали
з чужими людьми.
Звідусіль і з нікуди.
Пам'ятаєш ці підвіконня?
Ти казав, що все зникне,
але не наша любов, закарбована в цих холодних стінах.
Казав, що кожна буква наших розмов проросте у тканинах.
Щось залишиться після нас, любий.
Стелі, балкони,
усі речі нашого забутого богом дому
знають наш запах, вони сумують за нами.
Кричать, що не треба нікому.
Благають повернутися, жити далі.
Ми іще повернемося?
Скажи мені, сонце.
Ми іще повернемось??
Чи наше маленьке щастя було варте того, щоб забути про нього?
Так поясни мені, якого милого, якого такого святого
ми із долі сміємось?
Серце, згадай,
коли ми стали іншими?
Коли перестали танцювати на кухні і цілуватись до ранку?
Я читала тобі вірші, ти слухав і курив у фіранку.
Коли не було зими.
Коли ці квіти цвіли для нас.
Коли ми сміялись, як діти.
Любили без пам'яті, вірили в диво,
першу-останню любов.
Ти обіцяв, що зникне все, окрім неї! Ти вірив?
Скажи ж но!
Якого чорта відбувалось у тій квартирі?
Хто є ті люди, що так любили?
Скажи ж но, сонце!
Що тепер тим підвіконням?
Чиї клятви вони збережуть на своїх тілах?
їх життя тепер в наших руках.
Їх усе - лише в наших долонях.
Скажи ж но, серце, що лишиться після нас!?
Після втрачених, окремих життів.
Хто я без тебе, любий? Що це підвіконня без квітів.
Все вирішить час.
Сонце, ходімо додому
Нічого не зникне поки ми тут.
Полий квіти,вмикай музику, танцюй. Потрібно світити.
Поки молодий, поки поруч,
тисячі років потому.
Нам потрібно світити.
Заради нашого дому.
Щось залишиться після нас, любий.