Іван Вазов
«НОВЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ»
Два роки тому, як я прогулювався вулицями Ючбунара(1) й безцільно витріщався на бідні крамнички та нещасні запліснявілі хатки, побачив над дверима однієї корчми чорну табличку з написом «Корчма "Нове переселення"».
Цей напис вразив мене не тільки своєю дивакуватістю, – в столиці є назви ще дивніші й навіть фантастичніші, – а й якоюсь тугою й меланхолією, яка зіходила від нього. Чи був тут якийсь зв’язок із життям корчмаря, чи то просто була безглузда нісенітниця, простецька, криклива реклама? Не знаю. Проте ця назва вразила мене, наче крила в собі якусь печальну історію. Віктор Гюго знайшов на кам’яниці храму «Notre Dame» в Парижі видовбане слово Avayun і на ньому його фантазія відтворила цілий світ середньовіччя. Чомусь мені здається, що це «Нове преселення» – ще один вид маленького Avayun з крихітного світу, з блідого існування якогось бідного брата-македонця чи іншого «заробітчанина». А задля того, щоб розгадати загадку, не варто було довго мандрувати мороком запліснявілої епохи, а просто увійти до корчми і замовити склянку вина.
Я так і вчинив.
Всередині мене зустрів огрядний шестидесятирічний чоловік, в зношеному одязі з домотканого сукна, посивілий вже, з обличчям вкрай зморшкуватим, але добрим і усміхненим і якимось приятельським – такі доброзичливі провінційні фізіономії мали наші батьки й діди за часів турка. То був корчмар.
Десь там чутно було, як спритно поралася жінка – то була корчмарева дружина, п’ятдесятирічна жінка, трохи повнувата, з гладким і кротким обличчям, одягнена в коричневу домоткану сукню, дуже потерту від довгого носіння, із латками на ліктях.
Обидвоє зустріли мене люб’язно. Чоловік відкрив дверцята й запросив мене до побіленої кімнатки із столом посередині, призначеної, мабуть, для поважних гостей. Дружина корчмаря принесла мені замовлену чарку вина й пішла знову в крамничку.
Я відразу оголосив корчмареві мету, що привела мене сюди.
Він самовдоволено погладив побілілі вуса й сказав усміхнено:
– Ви, пане, бачу, дивна людина: й інші мене питали... А як ви вважаєте? Просто так це висить там? Ні, пане, ми, фракійці – я й моя господиня. Ваша милість, звідки ви?... А, он воно що? І ви теж з Фракії? Добре. Тільки ми, фракійці, знаємо, що то була за війна і хто заплатив за звільнення Болгарії... Розумієте, що я хочу сказати? Тутешній люд, селяни, дістали все готове, у змиг ока вони розграбували хати й збіжжя турків. Ще й комин не схолов!... Тепер і столицю зробили тут у них! Диваки, їй-богу, а диви – туди ж: «Не родись красний, а родись щасний!» Глянь на мене й на мою дружину. Зістарилися, як пси, – не стільки від віку, скільки від бідкання: чотирнадцять років поневіряємося, як цигани, звикаємо до чужих людей, вчимо нових звичаїв і щораз все починаємо спочатку… Ото як знялися з рідного гнізда – й досьогодні блукаємо, куди вітер пожене… Йовко! А принеси-но й мені вина!
Корчмар надпив від чарки, обтер вуса червоною хусткою й продовжив:
– То ви, ваша милість, питаєте мене про назву, яку я прилаштував над корчмою. Я розкажу вам, і ви побачите, пане, мою історію – вона показова. Вона варта, щоб її списати, а потім читати. Вавілонське переселення!.. Ми родом з Клісури(2) – я й дружина. Ти тут бачиш тепер злиденних корчмарів, що за гріш готові годину з гаком прислуговувати шопові, а було у Клісурі… Були ми у перших. Мали лавку, повну товару, розоварню, сукновальню, водяного млина; торгували аж в Анталії. Ну то хай... В сімдесят шостому підняли повстання. Не чув про клісурську «гармату»? З черешневого дерева виробляли пушки. Добре. Тільки прийшов Тосун-бей(3), забрав у полон, спалив Клісуру – моя хата, майно, товар, все згоріло на попіл. Повтікали, в чому були, перепрошую. Хіба не чули про клісурський погром?
Осіли ми в Сопоті... Будьмо!... Сопоту тоді ще не дісталися турки. Відкрив я там крамничку і узявся до своєї звичної справи – кравецтва. Царство небесне старому вчителю, майстрові. Ми, клісурці, геть усі кравці – кравці від народження... Отже в Сопоті. Працюємо колемо голкою тисячі разів – і то за гріш. Та ледь-ледь заробляємо собі на кусень хліба… Недарма кажуть: «Лежачого хліба ніде нема!» Чи знайшли там спокій? І року не пройшло, як почалася війна, руські перейшли Балкан. Ті сопотці наче оскаженіли – так само, як і клісурці! «Нум, станемо проти турків! Зустрінемо казаків з попами й хоругвами...» Я – битий жак, – кажу їм: «Заждіть, сидіть собі тишком-нишком, болгарське царство й без вашої колотнечі обстане, послухайте людину, що сьорбнула лиха!...» Та чи чує хто? – Ура, ура, ура! Одного разу вранці пролунало: «Біжімо, біжімо!» Сулейманове(4) військо підступило, поле ген почорніло від башибузуків(5)… Вискочили, пане, з дружиною, в чому були. Піднялися на гору – боже правий! Весь Сопот палає! Горить, як папіросний папір. Оце тобі друга Клісура…
Корчмареве чоло охмарилося від тяжких споменів, в голосі було чутно нотки гіркоти й роздратування.
Двері відчинилися, й на порозі став один ючбунарець.
– Добрий день, Нягуле, як ти? Що новенького? – спитав гість, виказуючи бажання увійти до нас.
Нягул – так звали корчмаря – спохмурнів.
– Волею божою – все гаразд! Йовко, поспитай, чого хоче цей чоловік!
Ючбунарець по такому холодному прийому відчув, що він тут зайвий, і вийшов.
– І Сопоту сказали ми, – продовжив Нягул, – вічна пам’ять. Куди тепер нам? Всі біжать геть. Сулейман підступає до Балкан. Одні біжать в Севлієве, інші в Дрянове і Тирнове. Ми з дружиною – в Елену. Повсюди біженці, війска, штовханина. Нема хліба. Погорільці щодня мруть від лихоманки. Та, слава богу, від турка врятувалися. Зачали нове ремесло – пекли перепічки просто на вулиці. Люду багато – всяк їсти хоче. Трохи заощадили грошенят. Пройшло два чи то три місяці – точно не пам’ятаю – одного разу вночі став’ся гвалт, шарварок! – Що сталося? Турецьке віська напало! Святополк Мирський6 піднявся! Е, з вогню та в полум’я!... Гей, жінко, вставай, біжімо – і знов побігли, в чому були.
Турки відступили від Елени скоро, та ми не захотіли вертатися туди. Страх запав нам в душу. Не буду розказувати тобі, де ми поневірялися цілий рік. Тягли біду. Весь світ радіє, що Болгарія звільнилася, тільки нам світ немилий від злиднів і журби. Зрештою вирішили з дружиною повернутися до нашої Фракії – там ми не чужі. А от куди податися? В Клісуру? Не хочу й чути про неї… А дружина прагне туди… Добре. Ідемо в Клісуру. Та скоро надивилися, брате мой, на погорільців, на спустошені двори, на суцільне горе!.. Навкруги – як кладовище... Знов кажу: «Йовко, не жити нам тут!» Та й спродав все за дрібку грошей, і ми переселилися до Пловдива. В Пловдиві – тоді це називалося Румелія – дай бог здоров’ячка друзям – дістав службу роботу… Помалу-малу закріпилися, позалатали дірки. Боже правий, щойно окублилися, вирішили: тут житимемо, тут і помремо. Можна тут більше не боятися турків. Все болгарське. Знайшов церкву, де можна помолитися…
– Сам винуватий, воно тобі треба було втручатися? – озвалася Нягулиха, подаючи замовлену мною пляшку вина й дві чарки.
– Хто втручався, жінко? Мене політика не обходила – хоч тоді, хоч і зараз. Я знаю, який ворог зчинив це – бог йому суддя. Йовка натякає на возз’єднання, – Нягул обернувся до мене вже з проясненим обличчям, наливаючи вино. – Хто його не хотів? Я, так само, як інші, радів, коли ми зустрічали князя Олександра... будьмо, приятелю... Це старе вино… тримаю його для благородних людей, як ваша милість… «Жінку бери молоду, а вино старе», – каже народне прислів’я… хай вам смакує… Одного дня прийшли два жандарми. «Ходи з нами!» Пішов. Привели в поліцію... В чому справа? «Ти, – кажуть, – ховав в своєму дворі того, кого розшукує влада, і поліціянти знайшли його, заритого в ожереді. Ти проти возз’єднання, тому ти небезпечний, ти зрадник», – розводили вони… То з циганською повозкою повіз мене жандарм до Софії. В Софії мене передали іншому, той привів мене до кордону з Царибродом7 і сказав мені:
– Ноги твоєї щоб не було в Болгарії!
Вигнанець! Отакої! Світ мені потьмарився. Рушаю пішки до Пірота(8). Там, уяви, живе наш земляк – Нягул Трухчев, – він давно там оселився, мав добрі статки, царство йому небесне, ще й, виявилося, родич мені далекий. Знайшов його. «Нягуле, – каже мені, – плюнь на ту Болгарію. Там ще сто років ладу не буде. Це справжній вулкан, – каже. – В мене є для тебе робота, маю крамничку, свою людину хотів би в ній мати, а вірних тут нема нікого… Йди, не пожалкуєш...» Думав-думав – діло каже мені людина. Там, в Румелії, тепер плутанина, війна з Турцією почнеться незабаром: знов якийсь розгардіяш і розлад настане, і кому-кому знов натруситься – знаю я свій талан… Немає злого, що на добре б не вийшло, думаю собі. Телеграфую дружині, вона спродала, що змогла, та приїхала до мене в Пірот.
– І я дурна, що слухала тебе. Коли б я знала… Всі гроші, що мала, витратила на переїзд, – зауважила, посміхаючись, Нягулиха, яка притулилася була до дверей і слухала розчулено чоловікову оповідь.
– Облиш, Йовко: «Була доля – пропала, а біда застала». Приїхала дружина. Кажу: вже тут і пустимо корені. Болгарія мила, мила, проте не дає й маленького куточка дожити мені до старості, як господь велить. Однак серце не камінь, брате, його не навернеш на інше. Ведмідь все в ліс дивиться, а ми – туди. Клята війна, де вона узялася! Чекали в Харманлі(9), а запалало тут, у нас. Все так: куди б я не пішов – ніде талану не маю… Мілан(10) втік зі Сливниці; гей, до цього часу він був на болгарській землі, тепер болгари ступили на сербську землю. Узяли Пірот. Чи є той, хто міг би повести поспільство зустріти їх хлібом-сіллю!? Нягул. Вистачило розуму… Як запанував мир, брате, і стали серби господарями в Піроті, то зачали тепер хапати тих, хто кричав «ура» й зустрічав болгарського князя… Зрадники! Мене і в Пловдиві називали зрадником... Мого родича, бідаху, судили військовим судом і стратили за двадцять чотири години! Царство йому небесне.. А ми з дружиною – ноги в руки – і вночі, крізь байраки та в Цариброд, звідти – в Софію... Йовко! Це переселення вже яке в нас буде за ліком? Ти де?... Ах, перепрошую, мусимо відволіктися й проводити людей: Йовка там сама.
Нягул вийшов. Я так і лишився сидіти приголомшений і глибоко замислений. Ці безкінечні переселення з місця на місце впродовж чотирнадцяти років несли відбиток якоїсь фатальності. Як і легендарному Вічному жиду, доля промовляла Нягулу: «Іди, іди!» І він йшов. Нещасні люди! Кожний етап болгарської історії за ці роки позначався для них новим переселенням. І катастрофи, й радісні дні в нашому політичному життя бай(11) Нягул оплачував ще одним розором, ще одною втечею. Я думав, що доля цього сімейства – це доля тисяч інших фракійських сімей, які й досьогодні не можуть знайти пристойного безпечного пристановища, які направду є уламками історичних бурь. Я дивився, як він лагідно й привітно зустрічав своїх завітальників. Ніхто й не здогадувався, скільки страждань ховалося під його благодушною маскою. Він проганяв тяжкі думи й спогади, маючи нужду не в них, а в енергії і роботі, аби чесно тягти своє бурлацьке існування. Незважаючи на численні поневіряння й турботи, він зберіг доброзичливий гумор простого болгарина, і його мова, нехитра, посмачена дотепними прислів’ями, була сповнена невимовленою вдячністю того, хто його слухав. І його дружина — ця колишня клісурська багачка, а нині корчмарка в ючбунарських болотах – тягла свою лямку. Вона не менше за Нягула була тверда й філософськи сприймала всі примхи долі. Я чув її ясне, якесь молоде щебетання до клієнтів, що перемежалося з веселим сміхом. Ці люди викликали співчуття. Мужність ушляхетнює страждання, вона викликає не тільки співчуття, а й повагу.
Чесні клісурці, звільнившись, знов прийшли до мене. Я намірявся вже піти.
– Ні, заждіть, тепер і ми вас пригостимо.. Як водиться у нас, фракійців… Мені дуже приємно… Принеси, Йовко, знов старого і собі прихопи чарку!
Ми по-приятельському цокалися й пили.
– Тепер, дякувати богові, все у вас гаразд? – спитав я.
– Можна сказати «добре», пане. Тільки ми ще бідні, розумієш? «Камінь, що котиться, не мохнатіє».
– Як давно відкрили цю корчму?
– Вже як рік, і хатка тутечки моя. Я передніше був у Софії, купив було за три роки маленьку турецьку хатинку коло Шарен-моста(12), проте по ньому провели кордон, і по нашому двору пройшла вулиця, і тоді я здійснив ще одне переселення – сюди.
Нягул і Нягулиха розсміялися.
– Ну це, дякувати богу, вже останнє, сказав я, узявши капелюха.
– І я так скажу: звідси й кроку не ступлю, хай хоч світ догори дригом перекинеться. Прошу…
І Нягул знов налив чарки.
– Ти, Нягуле, не зарікайся! – озвалася усміхнена Нягулиха; потім повернулася до мене і сказала жартівливо: – Останне наше переселення, пане, буде у Орландовці(13) – тільки в цьому ми певні.
– Хто його знає, – зауважив Нягул; – Якщо є друге пришестя, то й звідти прийдеться виселятися.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
1 Ючбунар – район в західній частині Старої Софії
2 Клісури – село в Панагюрському окрузі, його жителі були активними учасниками Квітневого повстання під керівництвом В.Петлешкова.
3 Тосун-бей – командувач османського війська.
4 Сулейманове – Сулейман-паша (1838-1883), турецький генерал, командував Південною і Балканською арміями у війні 1877-1878 рр., марно намагався оволодіти Шипкою.
5 Башибузук – розбишака, головоріз.
6 Святополк Мирський – (1857-1914) – російський генерал, учасник русько-турецької війни 1877-1878 рр.
7 Цариброд – місто в Сербії, на кордоні з Болгарією.
8 Пірот – місто в Сербії.
9 Харманлі – місто в Болгарії. Турецьке поселення Харманлі виникло на початку XVI ст. 10 Милан – Мілан IV Обренович, сербський князь (1868-1889)
11 бай – шанобливе звертання до старшого чоловіка.
12 Шарен-міст – на місці Левова моста в Софії до 1889 р. був Шарен-міст (від «шарен» – пістрявий, строкатий).
13 Орландовці – один з кварталів в північносхідній частині Софії, де розташоване Центральне Софійське кладовище.
***
Оригинал:
Иван Вазов
«Ново преселение»
Преди две години, като се разхождах из улиците на Ючбунар и зяпах безцелно по бедните дюкянчета и нещастни къщици, обсадени от зеленясали блата, видях над вратата на една кръчма черна табла с подобен надпис «Кръчмарница Ново преселение».
Тоя надпис ме порази не само по своята странност – в столицата съществуват какви не по-чудни и фантастични, – но с някаквата тъга и меланхолия, която идеше от него. Имаше ли той действително някакъв смисъл или свръзка с живота на кръчмаря, или беше просто нелепа измислица, просташка, креслива реклама? Не знам. Но това название ме порази, сякаш то криеше една тъжна история. Виктор Хюго намерил на каменния зид на храма на «Notre Dame» в Париж издълбана гръцката дума ;;;;;;; и на нея фантазията му възсъздала цял мир от средните векове. Не знам защо ми се стори, че това «Ново преселение» ще е един вид малко ;;;;;; из мъничкото мирче, из бледното съществувание на някой беден наш брат македонец или други «гурбет». А за да се проникнеше загадката, нямаше нужда от никакво дълго пътешествие из мрака на плесенясали епохи, а просто да се влезе в кръчмата и да се поиска една чаша вино.
Аз това и направих.
Вътре ме посрещна едър, шейсетгодишен човек, в шаячни вехти дрехи, побелял вече, с лице много набърчено, но добро и усмихнато и някак приятелско – тип на добродушна провинциална физиономия, каквато имаха нашите бащи и чичовци в турско време. Той беше кръчмарят.
Една петдесетгодишна май жена, пълна, с дебело и кротко лице, облечена в морава, тъкана шаячена рокля, но твърде изжулена от носене и с кръпки по лактите, шъташе пъргаво нещо там. Тя бе жената на горния.
И двамата любезно ме срещнаха. Мъжът отвори една врачка и ме покани в гола, варосана стаичка с масичка на средата, назначена, види се, за по-добри гости. Жена му ми донесе поръчаната чаша вино и влезна пак в дюкяна.
Аз веднага обадих на кръчмаря желанието, което ме накара да се отбия тук.
Той си поглади самодоволно побелелите мустаци и ми каза усмихнато:
– Любопитен човек сте, господине, виждам: и други са ме питали... А как мислите? Току-тъй ли е турено това там? Ние, господине, сме тракийци – аз и госпожата ми. Ваша милост декашен сте?... А, така ли? И вие сте от Тракията? Хубаво. То ние само тракийците знаем какво беше тая война и освобождението на България кой го плати... Разберете кво искам да кажа. Тукашните хора, шопите, намериха всичко наготово, едно ох не рекоха, ами още разграбиха на турците къщята и дрехите. Един комин не им изгоря!... Сега и столицата направиха у тях! Диваци, гледаш ги, ама върви им – нали рекли: «Роди ме, мамо, с късмет па ако щеш, ме хвърли на смет!» Видиш ли мене и жена ми? Остаряхме като кучета – не толкова от години, ами от лутане: четиринайсет години като катунари се скитаме, на чужди хора привикваме, на нови табихети се учим и все от азбуки захващаме... Отпънахме се един път от гняздото си, па и до ден днешен се носим, където ни завей вятърът... Йовке! Я донеси и мене едно вино!
Кръчмарят пийна от чашата, обриса си мустаците с една червена кърпа, па продължи:
– Та ваша милост ме питате за името, дето съм турил над вратата. Да ви разкажа, та да видите, господине, моята история, тя е за приказ. Тя е да се опише, па да се чете. Преселения вавилонски!... Ние сме клисурци, аз и жената. Сега ни гледаш тука кръчмари оръфани, че за пет пари един час стоим на крака на шопите, а друго нещо бяхме ние в Клисура. От първите. Дюкян пълен със стока, гюляджилък, тепавица, воденица, търговия с Анадол. Нейсе... В седемдесет и шесто въстание правим. Не си ли чувал за клисурското «топче»? От черешово дърво направихме топове. Добре. Дойде Тосун бей, направи плен и пожар Клисура – мойта къща, имот, стоки, всичко – пепел. Избягахме по риза, да прощавате. Чували сте и вие за клисурската развала.
Настанихме се в Сопот... Наздраве!... Сопот го не закачиха нея година. Отворих аз там дюкянче и залових стария занаят – терзилък. Бог да прости стар майстор. Ние, клисурци, всички сме терзии, терзии се раждаме от майките си... Хъ, в Сопот. Работим, бодем, хиляда игли за пара. Но как-как изкарваме залъка... Па нали го рекли: «Залудо работи, залудо не стой!» Колко време видяхме рахат и там? Мина година не мина, отвори се войната, русите минаха Балкана. Ония сопотненци като ги хвана бяс – клисурският бяс! «Дайте да се повдигнем против турците! Дайте да срещаме казаците с попове и байраци!..» Аз – парен каша духа – казвам им: «Стойте бе, налягайте си парцалите, царството българско и без нашата гюрултия ще стане, слушайте изгорял човек!...» Кой иска да ти знае? – Ура, ура, ура! Една заран като се рече: «Бягайте да бягаме!» Сюлеймановата войска напада, полето почерняло с башибозуци... Изскокнахме, господине, по чорапи с жената. Когато се качихме на Балкана и погледнахме – що да видиш? Цял Сопот пламнал! Гори като цигарена книга. Ето ти втора Клисура…
Челото на кръчмаря се позамрачи от тия тежки спомени, гласът му сдоби тон горчив, почти раздражен.
Врачката се отвори и един ючбунарец се показа.
– Добър ден, Нягуле, как си? Какво има? – попита гостът, като показваше желание да влезе при нас.
Нягул – това беше името на кръчмаря – се намуси.
– Лошо няма – добро да ще господ! Йовке, я виж нещо ти иска тоя приятел!
Ючбунарецът разбра по тоя студен прием, че е излишен тука, и се дръпна.
– И на Сопот казахме – подзе пак Нягул – вечна му памят. Сега накъде? Всичките бягат нататък. Сюлейман напира на Балкана. Едни бягат в Севлиево, други в Дряново и Търново. Ние с жената – в Елена. То свят, бежанци, войска, натиск. Няма хляб. Изгорелите мрат по стотина на ден от тифус. Но, слава богу, там баре от турци сме запазени. Захванахме пък там нов занаят: да печем печенки на улицата. Свят много – яде. В малко време скътахме някоя и друга парица. Мина се два ли, три ли месеца – не помня, – една нощ като стана една врява, една олелия! – Какво е? - Турска войска напада! Светополк Мирски се дига! Е, от трън, та на глог!... Бре ставай мари, жена, па беж – пак голи.
Турците напуснаха Елена скоро, но нам се не връща там. Оживя ни страхът на сърцето. Сега да ти не разказвам къде се скитахме и губихме цяла година. То тегло, тегло. Всичкият свят се радва, България се освободила, само ние сме слисани, станали като гламави от сиромашия и кахър. Най-после намислюваме с жената пак да си минем в нашата Тракия, там не сме чужди. Ами де? В Клисура? Не искам да я видя... Госпожата ми пък иска... Хайде. Отиваме в Клисура. Ще се уморим да гледаме, брате мой, изгорели хора, запустели дворове, проклетия божия!... Заприличало на гробище... Па като реча: «Йовке, тука не е за нас!» Па продам пoщо-зaщо мюлка и преселяме се в Пловдив. В Пловдив – Румелия беше тогава – да са живи приятели – добих една службица... Полека-лека позакърпихме се. Ей боже, починахме си там, рекохме: тук ще се живее, тук ще се мре. Няма вече страх от турци. Българско. Намерих черква да се кръстя…
– От главата си ти изпати, що ти трябваше да се месиш? – обади се Нягулица, като слагаше стъклото с вино, що поръчах, и две чаши.
– Кой ти се бе месил бе, жена? Мен политика тогава ми трябваше толкова, колкото и сега. Аз знам кой душманин направи това – от бога да намери. – Иска да каже Йовка за съединението – обърна се Нягул към мене, като наливаше чашите пак с изяснено лице. – Кой го не щеше? Радвам се и аз, като всичките отиваме да посрещаме княз Александра... наздраве, приятелю... Това вино е старо винце... аз го държа за благородни хора, като ваша милост... Млада жена вземай, старо вино купувай, има си дума... Да ви е сладко... Един ден идат двама жандари. «Върви с нас!» Тръгвам. В полицията... Какво било? «Ти си, казват, криел еди-кого си в двора си, дето го търси правителството, полицията го намери заровен в купището. Ти си против съединението, ти си опасен, ти си предател» – и тъй нататък захванаха те... Па в една циганска талига, па хайде в София с жандарин. В София ме приема друг, довежда ме на границата при Цариброд и ми казва:
– Забранено ти е да стъпваш в България!
Изгонен! Бре сега, зави ми се светът. Отивам пеш на Пирот. Там, не щеш ли, сещам се, че имаме един нашенец - Нягул Трухчев, – заселен отдавна, в добро състояние, бог да го прости, малко роднина ми се пада. Намираме се. «Нягуле – казва ми, – зарежи нашата България. Там още сто години няма да се закроти. Това е един вулкан – каже. - Имам работа за тебе, в дюкяна си, свой човек ми трябва тука, верен нямам никого... Ела, няма да ставаш пишман...» Мислих, мислих-добре ми казва човекът. Там сега, в Румелия, е много разбъркано, война с Турция очакват: пак някоя поразия и развала ще настане и кой-кой – Нягул ще си изпати – аз си знам честта.... Всяко зло за добро, думам си. Телеграфиша на жената, продаде, щото можа там, па стана, та дойде веднага при мене в Пирот.
– И аз, луда, защо ли те слушах. Да бях знаяла... Щото пара имах, похарчих я за пренасяне – забележи усмихнато Нягулица, която се беше прислонила до вратата и слушаше с умиление мъжовия си разказ.
– Сега остави, Йовке: «Варено, печено – нам било наречено». Хъ, дойде жената. Рекох: вече тука ще побия кол. България мила, мила, ама не ми дава едно кьошенце да поживея и аз, както господ дал, на стари години. Ама сърцето търпи ли, брате мой, не можеш да го направиш друго. На бивола окото в просото и нашето – все насам. Па пустата им война отгде се взе! При Харманлий се очакваше, при нази пламна. Все тъй, гдето ида, нямам хаирлия крак аз... Милан бяга от Сливница; хайде, доде той беше в българска земя, българите сега стъпат в сръбска земя. Превземаме Пирот. Кой да се намери да поведе гражданите да посрещат с хляб и сол!? Нягул. Не му стигнал умът още... Стана ли, брате, мир, останаха ли сърбите сами господари в Пирот, па дръжте сега ония, дето са викали «ура» и срещали българския княз... Предатели! Аз и в Пловдив ми викаха предател... Моят сродник, горкият, го съдиха с военен съд и го обесиха в двайсет и четири часа! Бог да го прости... А аз и жената плюем на краката си, па през баирите ноще, та в Цариброд, оттам в София... Йовке! Това преселение кое става? Къде е?... Ах, прощавайте малко, там да отпратим ония хора: Йовка е самичка.
Аз останах слисан и дълбоко замислен подир Нягуловото излизане. Тези безконечни преселвания от място на място в продължение на четиринайсет години бяха напечатани с някаква фаталност. Както на легендарния Скитник-евреин, съдбата беше викала Нягулу: «Върви, върви!» И той беше вървял. Клетите хора! Всеки етап, който е правила българската история през този срок, е бил ознаменуван за тях с едно преселение. И катастрофите, и радостните дни в нашия политически живот бай Нягул ги е плащал с едно разорение, с едно бягство. Аз си мислех, че съдбата на това семейство е съдбата на хиляди други семейства тракийски, които до днес не могат да си найдат безбедно пристанище, печални уломки от историческите бури у нас. Аз го гледах сега как благо и приветливо посрещаше мющериите си. Никой не би подозрял под благодушната му физиономия толкова претърпени патила. Той задушаваше тежките си мисли и спомени, понеже имаше нужда не от тях, а от енергия и труд, за да доизкара честно своето скиталческо съществуване. През толковато грижи и бедствия той беше запазил добродушния хумор на простия българин и разговорът му, безизкуствен, посипан с духовити пословици, докарваше неизказано благодарение на оня, който го слушаше. И жена му беше разбрала добре призванието си - тая бивша клисурска чорбаджийка, сега кръчмарка в ючбунарските блата. Тя не по-малко от Нягула се видеше твърда и философка в превратностите на съдбата. Аз чувах ясното й, почти младежко чуруликане към мющериите, размесено с весел смях. Тези хора извикваха съчувствие. Куражът облагородява страданието, то му привлича не само съболезнование, но и уважение.
Честните клисурци, като се освободиха, дойдоха пак при мене. Аз се готвех да стана.
– Не, чакайте и ние да ви почерпим... Ние, като тракийци... Много ми стана драго... Донес, Йовке, пак от старото, и за тебе си вземи една чаша!
Ние се чукахме приятелски и пихме.
– Сега, слава богу, добре сте? – попитах аз.
– Нека да кажем «добре», господине. Ами голички сме още. Нали знаеш? «Камък, дето се търкаля, мъх не хваща».
– Откога сте отворили кръчмата?
– Има една година и къщичката тучка е моя. Аз най-напред бях в София, бях си купил след три години трудене една турска къщурка при Шарения мост, но прекараха линията през нея, та я взеха за улица и тогава още едно преселение тука.
Нягул и Нягулица се изсмяха.
– Това е вече последното, слава богу – забелязах аз, като си вземах шапката.
– И аз тъй съм рекъл: оттука крак няма да местя вече, светът да се преобърне. Заповядай…
И Нягул наля пак чашите.
– Ти, Нягуле, голям залък лапни, голяма дума не казвай! – отзова се булка Нягулица засмяна; па се извърна към мене и каза шеговито: – Последното наше преселение, господине, ще бъде на Орландовци1 само там сме сигурни.
– И то не се знае – забележи Нягул; – ако има второ пришествие, и оттам ще се изселяме.
***