Ніколи не буде.
Смереку зламав сильний вітер,
Тепер мусять аж до весни,
Прикуті морозом повіки,
Обіймати снігові валуни.
Корінням стогне смерека,
У зорях застигли ночі,
Лиш місяць зненацька, здалека,
Заглядає в її мертві очі.
Ослабнуть люті морози,
Спливуть зимові завірюхи,
Осипляться гілками сльози,
Із шишок попадають трухи.
І як лиш весною запахне,
До лісу прийдуть дровосіки,
В останнє її серце тьохне,
Біль душу покине навіки.
Акуратно поріжуть на дрова,
На дрібненькі полінця поколять,
Без крику, суму і крові,
На ватрі зимою запалять.
Й оживе та смерека на миті,
Вогняним язиком заспіває,
І всі свої роки прожиті,
По вітру золою розвіє.
Поляна у лісі вся в квітах,
Від весни усе буде пяніти,
Лиш смерека, яку зламав вітер,
Вже ніколи не буде шуміти.
Автор: Н.П.Рубан.