Эпитафия любви (Валентина Зинченко, http://www.proza.ru/2009/11/17/189)
Выцветает любовь,
Словно старый альбом фотографий.
Как круги на воде,
Исчезает бесследно в душе.
Почему никогда
Ей не пишет никто эпитафий?
Как тонка эта грань-
Между тем, что «ещё» и «уже»…
Что грустней может быть,
Чем любовь, что уже разлюбила?
Как же режет глаза
Мир без розовых стёкол очков!
Что звучит ей во след?
Шорох перьев – два сброшенных крыла
Или радостный звон
Павших наземь чугунных оков?
Уходя – уходи,
Целый мир уводя за собою,
Оставляя взамен
Бесконечный провал пустоты.
Ты была так прекрасна!
И мы называли Любовью
То, что так изменилось,
Взорвав напоследок мосты...
ЕПІТАФІЯ ЛЮБОВІ (вільний переклад П.Голубкова)
Вицвітає Любов,
Як старенький альбом фотографій.
Наче хвиля морська,
У душі десь зникаючи вже.
Що ж ніколи ніхто
Не напише і їй епітафій?
Як тонка грань між «вже»
Та, здається, вчорашнім ще «ще»...
Що сумніше було,
Ніж Любов, що тебе розлюбила?
Ріже очі цей Світ
Без рожевих Любові очок!
Що звучить їй у слід?
Шерех пір'я - як скинуті крила,
Чи то радісний дзвін,
Як полеглих кайданів «дзвінок»?
Коли йдеш, то вже йди,
Цілий світ ведучи за собою,
Залишившии натомість
Порожнечі провали. Прости!
Ти була так прекрасна!
І ми називали Любов'ю
Те, що раптом змінившись,
Наостанок спалило мости...