Николай Хайтов
Дерево без коренів
Питаєш, як мене звати… Дякую, дякую тобі! Вже цілісінький рік я в цьому місті, щодня – так би мовити – сиджу на цій лаві, й досі жоднісінька людина не спитала мого імені. Ні-хто! Ти перший – і тому я тобі дуже дякую. Бувай здоровий і не дай тобі боже опинитися в моєму становищі!
Чи я голодний і спраглий – ні! На перший погляд – все в мене гаразд. Дочка моя заміжня, живе в селі, дитинку має угодовану, й чоловік у неї головує. Син мій в міністерстві, як то кажуть, ходить у перших, інженер, диплом у нього – що тобі простирадло, його на автівці на роботу забирають і привозять додому. Дружина в нього – лікарка, зарплату хорошу має, живуть – як вареник в маслі катаються. Їжа моя – як їжа, ліжко – як ліжко, кімнату маю окрему, а все мені кепсько, кепсько й кепсько, та нема куди дітися! Мій шлях вже назад повернув – відчуваю, що силу втрачаю, слабшаю. Не можу їсти, не можу спати, й все заходять мені в голову різні нісенітниці, а розказати нема кому… А скажу – вважають мене за божевільного.
Візьми хоча б таку просту річ, таку собі дрібницю: кисле молоко. Кажу синові своєму, Кирчу:
– Давай, Кирчо, я ходитиму за кислим молоком! Піде – вернеться людина, на людей подивиться, себе покаже, стрепенеться, як то кажуть… Чи не так?
– Ні, – відвертає, – не підеш! Що як тебе хитне та й втрапиш під колеса автівки, потім на чию голову халепа? – На мою! Сиди, каже, вдома! Не турбуйся – живи собі на втіху!
То я – знов до хати. Що робити! А дім – хоч конем по ньому гуляй, палац!… Уквітчано всередині, обставлено, обладнано, як то кажуть, а от я в ньому зайвий… Килим на килимі, боїшся й ступнути. Паркет – виблискує, щойно ворухнешся – впадеш!
– Облаштотвуйся! – каже мені син. Облаштовуйся, живи, їж-пий – ні про що не думай!
Як, скажи, голубе, жити? З ким? З їдальнею чи з буфетом, як сина й невістки нема з ранку до вечора… Вранці йдуть, ввечері вертають, а із поверненням – припадають до триклятого ящика з кіно й дивляться, аж поки не настане час спати, а тоді – «добраніч!» «Добраніч», «до побачення», «до побачення», «добраніч» – тими словами зустрічаємося й прощаємося вже рік з гаком.
Ну, поки дитина була вдома – було добре. Пограюся з ним, побавлюся – й відразу в голові мені розсіюється мла. От тільки ця невістка, хай їй цур – боже прости! – взяла й віддала його до дитячого садочка, тепер забирають його додому тільки раз на тиждень.
Та й знав би ти, чому його туди віддали! Щоб не навчився в мене сільської мови! Щоб не псував собі мови через те, що я говорю з ним по-селянському. Сказати, що я навчаю його лихословити? – Зовсім ні! Зронив хіба одне-однісіньке слово – «шмагачка», «шмагавиця»! Це тонка паличка, що нею шмагають. В селі ми її називаємо «шмагачка», бо звивається й шмагає. Дав її онучкові за коня й кажу йому:
– Сідлай шмагачку як коня – дивись лишень, не перечепись!
Та як накинулася його мати:
– Що то за «шмагачка»? Чому не скажешь «прутик», чому засмічуєш йому мову такими словами?
– Гей, невістко, то й що як дитина знатиме це слово? Прутик – то є товста хворостина, а на тоненьку кажуть шмагачка, хай знає й таке слово, може, колись йому згодиться!
– Він не буде пастухом, щоб йому знадобилася ця твоя шмагачка! Він буде навчатися в мовній гімназії й там навчить те, що треба! Не знадобиться йому твоя шмагачка!
І через це слово «шмагачка» запроторила дитину до дитячого садочка.
– Краще буде мені, Кирчо, – кажу синові, – вернутися в село, а дитина хай собі буде вдома.
Та той мені відрубав:
– Нікуди ти не поїдеш! Вернешся й будеш бурлакувати сам-один! Щоб мене злі язики носили по селі, буцім я не можу глядіти батька. Облаштовуйся, каже, тут, їж-пий, ні про що не думай!
Їж!… А я не хочу їсти зігріту страву з бляшанок! Голубці в бляшанках, кебапи (1) в бляшанках, ковбаса в бляшанках – все в бляшанках! Розкриють банку, витрусять страву, а ще візьме невістка й покладе зверху майонез… Вона в Німеччині була, бачила, що там усе їдять з майонезом, купила собі такий апарат і робить собі, а як скінчиться – знов замішує, й так без кінця… Телятина, свинина, голубці — геть усе під майонезом! Не розбереш, якого дідька їси. А не їсти не можна – запальна жінка – розсердиться.
Одного разу кажу Кирчові:
– Цей майонез мене доконає!
– Чому?
– В мене живіт болить від нього.
– Можливо, – каже він, – нажив собі виразку! Завтра відведу тебе до лікарів, хай оглянуть, і якщо маєш виразку – хай виріжуть!
– Веди, хай мене ріжуть!
Отака моя доля. Я був згодний на все – хай би мене розрізали, хай би шлунок мені пошматували, тільки б від майонезу порятуватися!
Одного разу я вирішив потовкти собі цибулі й часнику з сіллю й оцтом – наїстися по-людськи. Після сласного майонезу ця гострина мені була як бальзам, то я приклався й вдруге, й втретє, та так загаявся, що забув відчинити віконце, – тож лікарка відчула, що пахне часником.
– Чим, – питає, – смердить?
Як я можу збрехати, – кажу їй: цибуля!
– І що робить цибуля в хаті?
– Та… Потовк та їв!
Аж посиніла вся! Вона як розгнівається, не вищить, не кричить – нема такого простацтва! Тихо собі розмовляє, кротко, але ж допікає до самих печінок.
– Дуже добре, відмінно! Ми збираємо з Кирчом це начиння з різних кутків світу заради того, щоб ти їх просякнув часником! Он, гардероб уже весь просмердів! Покличу, каже, – теслю переполірувати, бо інакше я не зможу прийняти гостей в цій хаті! В жодному разі!
Ледве вмовив її не руйнувати гардероба:
– Заплющ, кажу, очі на цей мій недолік! Іншим разом – ніякої цибулі! Аби в хаті мирно було!
Мир, але що тобі той мир! Я двічі заходив у війну: у першу світову – на передовій, а у другу – у дивізійному обозі. І то скажу тобі: на війні не вмер і не злякався, а тут мушу визнати, що й від миру людина може спокійнісінько собі вмерти.
І скажу тобі так: облаштуй людину в апартаментах, лиши її без роботи, годуй майонезом, вряди-годи промов до неї слово – і все: на ньому можна ставити хрест!
Кажу Кирові:
– Ти ж буваєш коло водоймища, як ходиш закривати чи відкривати водосховище, то принеси мені вербових гілочок, хоч кошика візьмуся плести!
– Ти, – каже мені син, – свого кошика вже сплів. Сиди собі смирно, не переймайся – живи собі на втіху!
Удався в свою матір, царство їй небесне: скаже щось – вже не відступиться від того… І хай то було сказано, може, торік… чи позаторік! Немає значення: він стоїть на тому, що вже сказав… Інженер, бач! Дай йому цифри: два завжди два… Нуль – завжди нуль! Все решта – вітер і мла. «Добраніч і лягай спати!» Лягаєш, але не спиш, бо як ляжеш, а маленький свердел починає вертіти в голові: «Ото, начебто рідні, називають мене татком, разом живемо, за одним столом харчуємося, а чужі ми один одному! Чому так?»
Настільки чужі, що як от настала черга хрестити хлоп’я, не захотіли дати йому моє ім’я – Гнат, бо, мовляв, діти його називатимуть Гатьо й замість охрестити його Гнатом, дали йому новомодне ім’я – Красюмир… Дід був – Гатьо, прапрадід – Гатьо, й так собі жили, гайдукували, війну воювали, обидва Гнати державу під захист брали – підпільниками стали, а онучок у них – Красюмир! Та облишмо про онучка – он батько почав був писатися з Ігнатова на Ігнатієва. Так і записався в телефонній книжці: «Інженер Кирил Ігнатієв…» Задзвенить бувало телефон, беру слухавку:
– Кого шукаєте?
– Інженера Ігнатієва…
Коли син повернувся, я сказав йому у вічі:
– Моє прізвище Ігнатов. Так записано й в присудах до сорок четвертого року! Тільки через повагу до цього прізвища ти вступив до університету, опанував інженерні науки й став поважною людиною. Як ти вважаєш? Або, кажу, – через державний вісник відмовишся від свого прізвища, або… Я не дозволю тобі кривити й соромити моє ім’я!
Іншим разом він мені огризався, а цього разу – не посмів сказати ані слова. Та щодо онука мені не вистачило рішучості – так і лишився: Красюмир!
Це я про маленький свердел, а є ще й більший. Як закрутить часом, такезні дірки робить в твоїй душі! Він зачинає гризти вночі, близько другої години, коли вкотре питаю себе, чому полишив свою хату в селі й попхався до цієї золотої клітки? Чому? Та хоч скільки не кажу синові, він править одне: «Що ти робитимеш в селі сам-один?». Як мені йому пояснити, що вдома, у селі, я відчуваю себе людиною. Вишні ростуть в садочку… Тикви, цибулька, те-се. Одне дзюркотить, друге шурхотить, третє мекекає – перед тим, як сюди переїхати, мав двох козеняток, красиві були, чортенята! Навчилися були, як я вертаюся додому й сідаю на порозі, втомлений і спітнілий, то підходять до мене й злизують язичками піт. За вухами, шию облизують – де сягнуть. Бо солоно… Лижуть і хукають, хукають і лижуть, наче до причастя споряджають. Забили їх – гостинці для сина везли. Досі не можу собі простити цього... Вони – щойно чули, як відчиняються ворота, – починали мекати: «Ме-е-е-еее!»
І про ворота маю тобі сказати. Вони хоч і на циганських петлях, проте дубові, важкі, а як відчиняєш чи зачиняєш – співають! Часом виграють, як дрізд, а іншим разом хрипують. А у сиру погоду мекекають, як ягня, а як напече сонечко, то розсихаються – вважай, жива катеринка! Я по рипінню воріт знав, коли дощитиме, а коли погода виясниться. І бувало казав агроному: «Прибирай, хлопче, оприскувачі у винограднику – завтра дощ буде».
– Радіо, – каже агроном, – мовчить!
– Ти слухай своє радіо, а я слухатиму своє, то й подивимось, чиє правильніше покаже.
І дощ припустив! Сталося, виходить, як я й сказав, і відтоді кожного ранку бригадир приходив до мене й питав, яку погоду ждати сьогодні й завтра.
Нині ці ворота іржавіють. Нема кому її відчинити, послухати, що вони скажуть, чим похваляться. Я написав був листа своякові й попросив перевірити, чи в порядку хата й ворота, то він написав мені таку записку:
«Здрастуй, свояче!
Провідав твій двір і ворота, то мушу сказати тобі, що вони стоять собі, цілісінькі, тільки не співають, не грають, лише зубами скрегочуть і скиглять, як побитий пес. Бригадир питав про тебе. Й інші так само. Май це на увазі!»
Дав я цього листа синові, щоб він його прочитав і зрозумів, що й я комусь потрібний, що я – не відрізаний і в річку кинутий пуп, а він знаєш що сказав мені?
– Ви, старі, як ті діти: сиділи б собі спокійно – ба ні! Все вам щось свербить і дошкуляє.
От тобі й маєш! Ходи, примиряй майонез із часником!
А із сином як не можеш поговорити, то з ким тоді? І так мені хочеться виговоритися, що аж місця собі не знаходжу, а от нема з ким. В саду – сидить молодь, в карти ріжеться. Подалі молоді обіймаються й цілуються. А онде – матері з дітьми – вишивають, а таких, як я, – моєї верстви, – немає. Чи стоять у чергах, чи спека їх виснажує – не можу тобі сказати, проте немає таких! Де-не-де знайдеться хтось, і то буде чи то колишній банківський чиновник, чи то писар – про що з ними говорити. Позавчора потелефонував одному підполковнику в запасі. Я кажу йому, що цьогоріч виноградарям прийдеться сутужно – виноградники нині прийдеться оприскувати чи не щодня, бо погода сльотава, сира, а він мені розводить про лазар (2). Придумали, мовляв, таку штуку, – лазар, – що все здатна пробити.
– Лазар, – каже, – замінить собою артилерію. Рано чи пізно артилерія зникне! – І почав розводити, як його артилерія у вісімнадцятому році розгромила якийсь англо-французький полк. А ще про те, як вибухали й розривалися гранати й шкодував, що лазер убиватиме тихо, наче убивство з шумом і гуркотнявою було б кращим.
Цей хоч про війну мені розводив, а з іншими й того не виходить: вони все про ліки та хвороби: кого де штрикнуло, хто чим поперек собі змащує, які припарки йому радить професор Димков, а один з села Красне – чи то Йог, чи Йорг – просторікував, буцімто він щоранку стоїть на голові, щоб побільше крові прилило у мізки. А сам при цьому мав такий блідий вигляд, нібито за ціле життя в його голові не було й краплини крові. Шия в нього була крива, а ліва брова йому час від часу сіпалася. Ось так!… Коли б моя воля – то я б тим Йоргам дав по лопаті в руки, знали б тоді, як розігрується кров. А от позаторік, ще як я був у селі, заболіли суглоби в колінах, то я сказав собі: «Ой, леле, боже! Смерть прийшла!» Зрешетили мене всього уколами – а воно все болить! Одного разу бачу – проходить мій свояк з лопатою.
– Куди ти, свояче?
– Виділило мені правління левадку, піду, каже, її підрівняти, щоб було в мене сіно для овець. Ходім зі мною!
Кульг-кульг – пішов я з ним. Вирівняли леваду, порубали кущі й до вечора всі болячки як рукою зняло й наче у землю їх закопало. Сказав я тоді голові, щоб мені теж дали левадку, мовляв, суглобів маю ще багато й у разі необхідності буде чим їх лікувати.
– Живи собі, втішайся, – сказав голова. – Нащо тобі левада?
– Дай мені леваду, – кажу йому, – а вже потім я тобі скажу, що таке втіха у житті.
Він мав повагу до мене, бо я той кооператив створював, і таки дав мені левадку, тільки знаєш де? У чорта на болоті, на самому пустищі. Колись тут була левада, занехаяли її – заросла вона кущами й бадиллям. Важко повірити, що колись тут ступала нога людини. Я, треба сказати, більше виноградар, проте й тут не сплохував. Найперше я викорчував кущі. Більш-менш дрібні – різав і кидав, очистив їх, проте був там дерен, такі корені розгалужив у землі – що ні туди, ні сюди. Розхитував його – не зрушив. Підкопав його, та він жилавий, паршивець такий, тримається й не піддається, не ворухнеться. Підрубав йому всі корені, один лишень зостався – знов не піддається! Цілий тиждень боровся з ним, як дивак, рубав і копав, стогнав і пихкав, аж поки наостанок не подолав його – й левадка віддихнула. Потім розрівняв її граблями, обгородив, посадив замість дерену черешню, встромив і грушу, й сливу – хай ростуть, приніс з сараю насіння й посадив конюшину, напоїв леваду – хай росте.
На день Костянтина пішли ми із свояком косити й що побачили: розквітла та конюшина, перемежана маком, зачервонілися ті черешні, забуяли такі гарні аромати, що усі крилаті створіння, що були у лісі, злетілися сюди мед пити!
Свояк каже:
– Гайда косити!
– Облиш косу! – скомандував я. – Цю левадку не коситимемо! Хай п’ють жуки й благословляють Гатьо.
Ввечері кажу голові:
– Якщо хочеш, голово, зрозуміти, що таке втіха, – гайда вранці на левадку.
Той погодився. Пішли ми.
– Оце, голово, і є втіха!
– Добре, – каже, – а от якби тут у воді холола бутиль з вином, коли б ми на цій конюшині могли ум’яти смажене м’ясо, щоб обгризені кістки печеного ягняти летіли аж у небо, тоді було б зрозуміло, що то є втіха! Добре, що маю сало!
Дістав сало, з’їв та й пішов собі, не помічаючи ані черешневого квіту, ані відчуваючи ароматів.
Кістки, бач, хотів би в небо кидати…
Відтоді й не дає мені спокою та думка про втіху, тож одного разу наважився поспитати про це у Кирча:
– Ти, друже інженер, частенько мені радиш жити собі на втіху. Що то є втіха?
– Як що? Виспатися. В кіно піти. Можеш і в карти перекинутися, як є з ким. Це й є жити собі на втіху: коли тебе ніхто не чіпає.
– Маячня, кажу, – ця твоя втіха! Те кіно, у яке ти щовечора втуплюєш очі, знаєш, що воно таке? Все одно що вмочати у маслинову олію крізь скло. Хороше те кіно, яке я сам собі граю… А коли тебе ніхто й ніщо не зачіпає – то це означає смерть!
– Цілком природно людині з часом піти на пенсію, щоб ніхто тебе не турбував, – сказав мені Киро. – Відпочивай собі.
– Це неприродно, коли живу людину не зачіпає ніхто. Хіба є в природі лисиця на пенсії? Нема! І не буде ніколи. Ви чули про орла на пенсії? Щоб посідали край гнізда, а молоді їм сунули у дзьоби мишей? Орел, сину, літає, поки випустить останній дух і тоді вже пада на землю.
І я розповів синові, яка пригода сталася зі мною одного разу в місцевості Біла Вода. Обідаю собі з вівцями й тешу під одною смерекою. Аж раптом чую – щось запирхало. Бачу – то орел! Летить з того боку, з Персенку (3) – униз, все униз, прошумів наді мною й – туп, впав за сосною. Я підвівся й знайшов його на галявині – розправив отакенні крила, ані рани, ані дірки – мертвий! Помер на льоту! «Тут, – кажу, сину, й є істина: умерти у польоті!» А ти мене тут закрив у клітці! – І про це хотів був сказати йому, проте проковтнув.
Киро дивиться на мене, дивиться, наче бачить мене вперше.
– Одведу тебе, – каже, – до лікаря! Видаєшся мені знервованим.
– Спровадь мене, кажу, – до лікарів, це буде найкраще — й дивись собі своє кіно!
Мені здавалося, він зрозуміє, про що я йому сказав, але ж – ні! Слова для нього – мов цифри: два є два, нуль є нуль! Я прямую у Широку Луку, він – у Багдад! Чи ж зустрінемося!
Ех, цей товстий свердел, що пробиває мені мозок серед ночі. Крутить, крутить, допоки не кине мене у вогонь і піт. Підскакую тоді й кидаюсь відчинити вікно, аби вітер війнув на мене, та щойно відчиню, у хату вдирається моторизована гримотнява: пър-пър-пър, пу-пук-пук, търрр-гъ-ъррр, пър-ррр, пъррр-пър, пър-рр-бу-ум! Прас-ас – тріщать мотоцикли по вулицях, вони лучать прямісінько у вуха й серце. Таке велике місто, доближає мільйону, з міським головою й з цілою дивізією помічників… І не знайшлося того, хто б наважився прогнати цю тисячу, хай п’ять тисяч мотоциклетів, що не дають спокою місту?
Зачиняю, значить, вікно й соваю голову під кран! В цьому знаходжу хоч якийсь порятунок. І ще в одному бачу рятунок: узяти ноги в руки й бігти світ за очі! Землею хочу дихати, пухкою й теплою – живою землею! Тільки з Киро розмовляти – все одно що говорити до холодильника. І не те, що поганий хлопець мій син – здоровий, роботящий і чесний, проте, так би мовити, наче не з материного лона народився, а з металевої бочки, й не материнським молоком годований, а бензином! Нема, значить, про що тут говорити. Лише одну записку я йому напишу:
«Кирчо, я повертаюся в село. Дерева, Кирчо, переносять і пересаджують, поки вони ще молоді. А ти мене привів у місто, пересадив мене, як то кажуть, на старі літа, але ж коренів тут у мене немає, сину!
Мої корені в селі, то ж іду шукати їх, інакше я зів’яну, засохну й дочасу ляжу в домовину. Прощавай, сину, і не шукай мене!
Я вирушаю у Широку Луку, а ти… ти рушай у Багдад!
Твій батько: Гатьо».
1 кебап — посічене м’ясо, смажене на рожні або решітці.
2 лазар — простомовний варіант слова «лазер».
3 Персенк — вершина в Родопах.
***
Оригинал:
Николай Хайтов
Дърво без корен
Питаш ме как се казвам… Благодаря ти, благодаря! Аз една година вече съм в този град, всеки ден — кажи-речи — сядам на тази пейка и досега никой не ме е попитал как се викам. Ама ни-кой! Ти си първият и затова ти благодаря. Да си жив и здрав и на мойто положение — дай си боже — никога да не дохождаш!
Да съм гладен и жаден — не! Ако ме гледаш отвънка — всичко ми е пълно и равно. Дъщеря ми — женена, живее си в село, детето й — здраво, мъжът й — председател, синът ми е в министерството, дето се вика, първият помощник, инженер с диплома като чаршаф, с автомобил го вземат и връщат. Жена му — докторица, на заплата, къпят се в порцеланово корито. Яденето ми — ядене, креватът ми — креват, сам в стая и пак съм зле, зле и зле, та няма накъде! Ударил съм назад, отмалявам и се стопявам. Не ми се яде, не мога да заспя и все ми се въртят разни шашави работи в акъла, а пък няма на кого да кажа… Кажа ли — изнамират ме за луд.
Вземи едно просто, никакво нещо: киселото мляко. Казвам на сина ми Кирча:
— Нека бе, Кирчо, аз да ходя да купувам киселото мляко! Иде — върне се човек, хора види, хора го видят, «прошари се», дето се вика… Нали?
— Няма — казва — да ходиш! Както си занесен, ще вземе да те прегази некое моторно средство и сетне кому беля на главата? — Мене! Седи си, казва, в къщи! Гледай си кефа!
И аз — в къщи. Какво да правя! Една къща — кон в нея да разиграваш, апартамент!… Накитено вътре, наредено, подредено, само, дето се вика, ти си артък… Килим до килим, да не смееш да ги настъпиш. Паркетът — излъскан, хай си шавнал, хай си паднал!
— Разполагай се вътре! — казва ми сина. — Разполагай се, живей си, яж, пий и за нищо не мисли!
Как бе, джанъм, да живея? С кого? С трапезарията ли, или с буфета, като ги няма синът и снахата от заран до вечер… Заран отидат, вечер се върнат и с връщането — залепят се на ваджишката кутия кино да гледат, докато стане време за спане, и тогава — «лека ти нощ!» «Лека нощ», «довиждане», «довиждане», «лека нощ» — с тия думи се срещаме и изпращаме има вече година и кусур.
Хайде, докато беше детето им вкъщи — пак добре. Поиграеш си, поводим се и току-виж, разсеяли се мъглите от главата ми, но тая снаха, опустяла — боже прости! — взе, че го махна и го даде на детски ясли, та идва сега в неделята веднаж.
И да видиш ти за какво го прати! Да не научело от мен селски думи! Да си не разваляло езика, като му говоря селски. Да кажеш, че съм го учил на псувни? — Не! Изтървал съм една-едничка дума — «шибучка», «шибучица»! Тънка пръчка за шибане. Казваме й в село «шибучица», увива се и шиба. Давам я на внучето за кон и му казвам:
— Ето ти шибучица — да се не препънеш!
Че като зина майка му:
— Какво е това «шибучица»? Защо му не кажеш «пръчка», ами замърсяваш езика му с такива думи?
— Абе снахо, какво има, че детето ще знае такава дума? «Тояга» се казва на дебела тояга, а на тънката се казва «шибучица», нека да знае и такава дума, може да му дотрябва!
— Той няма говедар да става, че да му трябва твоята «шибучица»! Той ще следва езикова гимназия и там ще се научи на каквото трябва! Няма да му трябва твоята «шибучица»!
И за тая дума «шибучица» отгърмя детето в детските ясли.
— По-добре е — рекох на мъжа й, Кирча — да си се върна аз в село, а пък детето да си седи вкъщи.
Но той ме сряза:
— Никакво връщане! Ще се върнеш да кукуваш сам! Да ме носят злите езици по село, че не мога да гледам баща си. Разполагай се, казва, тука, яж, пий и за нищо не мисли!
Яж!… Ама не ми се и яде стоплената манджа от кутия! Сарми в кутия, кебапи в кутия, салами в кутия, всичко в кутия! Отворят кутията, изтърсят манджата, а че вземе снахата и сложи върху нея майонеза… В Германия ходила, видяла, че всичко се яде с майонеза, купила си апарат, прави си я, като се свърши — пак направи, тъй че свършване няма… Телешкото, свинското, сармите — всичко с майонеза! Не може да се разбере какви са триците, дето ги ядеш. А не можеш да не ядеш — серт жена — ще се разсърди.
Веднъж казвам на Кира:
— Тая майонеза ще ме свърши!
— Защо?
— Боли ме стомаха от нея.
— Има си хас — вика той — да си хванал някаква язва! Утре ще те заведа да те прегледат и ако имаш — да ти я изрежат!
— Води ме, нека ме режат!
Туй е кръст: бех готов да ме разрежат, стомахът ми на парчета да направят, само и само от майонезата да се спася!
Рекох веднаж да си счукам лук, чеснов лук, със сол и оцет — да се понаям с човешка манджа. След благата майонеза тая лютина ми дойде като мехлем, та повторих и потретих, но залисах се веднъж, забравих да разтворя прозорците и докторицата усети, че мирише на чесън.
— На какво — казва — смърди?
Аз как да я излъжа — казах й — лук!
— И какво търси тоя лук вкъщи?
— Ами… чуках и ядох!
Синя посиня! Тя като се разядоса, не вика, не кряска, няма такива простотии! Тихо си приказва, кротко, но та реже под лъжичката.
— Много добре, отлично! Ние да събираме с Кира тая покъщнина от разни краища на света, а ти да я омирисваш с чеснов лук! Ето, гардероба вече се е въвонил! Ще повикам — казва — дърводелец да го преполира, инак в тая къща гости няма да приема! В никакъв случай!
Едвам я склоних да не съсипва гардероба:
— Стисни, казвам, очите и пред тоя ми недостатък! Втори път — никакъв лук! Мир да има!
Мир, ала за какво ти е мир! Аз на два пъти влизах във война: в първата — фронтално, а във втората — като дивизионен обоз, и да ти кажа, от войната не умрях, нито се уплаших, но мога да ти кажа, че от мир човек може преспокойно да умре.
И ще ти кажа как: слагаш човека в апартамент, оставяш го без работа, храниш го с майонеза, говориш му от дъжд на вятър и той е свършен!
Викам на Кира:
— Като ходиш по язовирите да ги запушваш и отпушваш, донеси ми върбови пръчки, да взема кошници баре да плета!
— Ти — казва ми сина — твойта кошница си я вече оплел. Седи мирен и си гледай кефа!
Метнал се на майка си, бог да я прости: каже ли едно — не се помества от това, което ти е казал… Ама може да е било лани… по-лани! Няма значение: той си седи на това, дето ти е казал…… Инженерче! Дай му цифри: двете всякога са две… Нулата — нула! Всичко друго — вятър и мъгла. «Лека нощ и лягай да спиш!» Лягаш, ала не спиш, че като легнеш, и малката бургия почне да върти: «Ето, свои сме уж, викат ми татко, на едно място живеем, на една софра се храним, а сме чужди един на друг! Защо?»
Толкова чужди, че като дойде да кръщават момчето, не пожелаха на мое име да го кръстят — Игнат, че щели децата да му викат Гатю и вместо Игнат да го кръстят, туриха му име ново — Красюмир… Дядо ти — Гатю, прапрадядо — Гатю, и пак живели, хайдутували, война воювали, две на едно събрали, дали на държавата двама Гатювци ятаци, а внучето им — Красюмир! Та махни внучето, ами беше започнал и баща му да се кръщава от Игнатов на Игнатиев. Тъй са беше записал и в телефонната книга: «Инженер Кирил Игнатиев…» Дрънка телефона, вдигам слушалката:
— Кого търсите?
— Другаря инженер Игнатиев…
Като се върна, му го казах в очите:
— Моята фамилия е Игнатов. Тъй е записана и в съдилището отпреди Девети! За хатъра на тая фамилия ти в университета влезе, инженерските науки изучи и седна в кола. Къде се намираш? Или — казвам — с държавен вестник ще се откажеш от фамилията, или името ми няма да кривиш и маскариш!
Друг път ми се озъбваше, тоя път — не посмя да каже «гък». Но за внука куража ми не стигна и отиде Красюмир!
Тази е малката бургия, но има и голяма. Като те завърти веднаж, ей такива дупки ти отваря в душата! Тя започва да ме гложде през нощта, около два часа, когато започвам да се питам защо напуснах аз дома си в село, та съм се свил в тоя златен кафез? Защо? Но кажа ли му на сина, той едно си знае: «Какво ще правиш ти в село сам-самичък?». Как да му кажеш, че у дома в село, аз съм на Света в средата. Черешки в градината… Тикви, лучец, туй-онуй. Едно бълбука, друго шумоли, трето поблява — ярета имах, преди да дойда, две белобарзи, дяволи! Бяха се научили, като се върна и седна на прага уморен и запотен, идваха при мене и ми облизваха с езичетата си потта. Зад ушите, по врата, където завърнат. Понеже солено… Ближат и духат, духат и ближат, докато ма нагласят и оправят като за комка. Заклахме ги за гощавка на сина. Още не мога да си простя… Те като чуеха само, че вратата се отваря, и започваха да блеят: «Ме-е-е-еее!»
И за вратата да ти кажа. Тя е на цигански панти, а пък е дъбова, тежичка, та завърти ли се да се отваря или затваря — свири! Веднъж свири като кос, а друг път одрезгавее — влага когато има, та поблява като агне, а като пекне, та се разсъхне — жива латерна! Аз по скрибуцането на вратата познавах кога ще вали и кога времето ще се оправя. И дори казвах на агронома: «Стягай, момче, лозопръскачките, че утре ще има дъжд».
— Радиото — вика агронома — не показва!
— Ти слушай твойто радио, аз ще слушам мойто, че да видим кое по-право ще покаже.
Заваля дъжд, стана, значи, каквото рекох, и оттогава всяка сутрин бригадирът идваше мене да пита какво ще е времето и за днеска, и за утре.
Тая вратичка сега ръждясва. Няма кой да я отвори, да чуе какво ще каже, с какво ще се похвали. Бех написал едно писмо на баджанака да провери в ред ли е къщата и на къщата вратата, а той ми написа една бележка:
«Здравей, баджанак!
Проверих вратнята и идвам да ти кажа, че е си е на място и е здрава, само че не пее, нито свири, ами със зъбите скърца и квичи като пребито куче. Бригадирът питаше за тебе. И всички тука. Имай го напредвид!»
Дадох писъмцето на сина ми да го прочете, белким се сети, че и аз съм някому нужен, не съм пъп, отрезан и в дерето хвърлен, а той знаеш ли какво ми рече:
— Вие, старите, сте като деца: не си гледате рахатлъка, ами все нещо ви скърца и скрибуца.
Ха сега де! Върви, че удисвай майонезата с чесновия лук!
А с него като не можеш да продумаш, с кого? Пък ми се дума, та не мога място да си намеря, а няма с кого. В градината — седнали младежи, карти бият. По-нататък млади се прегръщат и целуват, по-нататък майки с деца — бродират, а такива като мене, по; на възраст — няма. На опашки ли се редят, жегата ли ги мори — не мога да ти кажа, ала ги няма! Тук-там ще се намери някой, и то ще се случи банков чиновник или писар — няма как приказката си да срещнеш. Оня ден набарах един запасен подполковник. Аз му говоря, че тая година на лозарите ще им дойде малко нанагорно да пръскат лозята всеки ден или през ден, защото времето кишаво, а той ми разправя за лазара. Лазар имало някакво си там, измислено, дето пробивало всичко.
— Лазара — кай — ще замести артилерията. Рано или късно артилерията ще загине! — И започна да разправя как неговата артилерия през осемнайсета година разбила някакъв си англо-френски полк. Кои гранати как се пръскали и пукали и съжаляваше, че лазара ще убива тихо, като че трепането с гръмотевица е за предпочитане.
Тоя за войната ми говореше, но с други и това не можеш: дай им за илачи да говорят и за болки: кого къде боднало, кой с какво си мажел кръста, какви «лапи» му заръчал професор Димков, а един от Красно село — Йоги ли, Йорги ли — разправяше как на главата се побивал всяка утрин да му се налива мозъкът с повече кръв. А пък имаше едно суратче — бледо, като че цял живот в главата му не беше капвала капчица кръв. Шията му беше крива, а пък и лявата му вежда от време на време сама си щракаше. Ей такива!… Да ми ги дадат на мене тия Йорги, да им връча по една лопата, че да видиш как се разиграва кръв. Мене като ме заядоха по-оная година ставите на колената — рекох си: «Олеле, боже! Ще се мре!» Направиха ме на решето с инжекции — боли си и не ще! Гледам веднъж минава баджанакът с една лопата.
— Къде бе, баджанак?
— Дало ми е текезесето една ливада, ще вървя — казва — да я подравня, че да има сено за овцете. Хайде с мене!
Куцук-куцук — отидох с него. Подравнявахме ливадата, сякохме храсти и до вечерта всичко мина и замина, като че някой с ръчица махна тая болка и я зарови в земята. Казах тогава на председателя и на мене една ливадка да дадат, че стави имам още много, ако потрябва, да има с какво да ги лекувам.
— Гледай си кефа — казва председателят. — За какво ти е ливадка?
— Дай ми ливадката — викам му, — а пък аз сетне ще ти кажа какво е кеф.
Той уважението ми го има, че текезесето аз съм го правил, и ми даде ливадка, ама знаеш ли къде? На кучето под опашката, в пущинаците. Било някога ливадка, зарязали я, а дивите храсти рипнали въз нея, та я запушили и задушили. Не се познава, че е стъпвал крак. Аз съм, да ти кажа, повече лозар, но и тука не се изложих. Най-напред ликвидирах храстите. Дребните как да е — резах и хвърлях, очистих ги, но дрян имаше един, корени зашибал в земята ей такива — нито шава, нито мърда. Клатих го с дървото, не пада. Подкопах го, ама той жилав, келешът му с келеш, държи се и не ще да се отмести. Пресякох всичките му корени, един само остана и пак не ще да излиза! Една неделя се борих с него като с дивак, секох и копах, пъшках и се пених, докато най-сетне го тръшнах на земята и ливадката отдъхна. Подравних я сетне с греблото, оградих я с мертеци, засадих на мястото на дряна една черешка, боднах и круша, и слива — да се намира, пренесох от плевнята детелиново семе, та я засадих, напоих я и я оставих да се развива.
На Костадиновден отиваме с баджанака да косим и какво да видим: цъфнали ония детелини, нашарени с мак, зачервили се ония ми ти череши, бръмнали ония благи миризми, та събрали всичко в гората, дето е крилато, мед да пие!
Баджо вика:
— Хайде да косим!
— Долу косата! — изкомандвах. — Тая ливадка няма да се окосява! Нека да пият бръмбарите и да благославят Гатю.
Вечерта казвам на председателя:
— Ако искаш, председателю, да разбереш какво е кеф — хайде утре на ливадката.
Нави се той. Отидохме.
— Ето ти, председателю — кеф!
— Добре — кай, — ама да имаше под чучура една дамаджана гъмза, да разглобиме на тая детелина едно чеверме, да захвърчат кокалите на опеченото шиле въз небето, тогава да ти стане ясно какво е кеф! Добре че имам сланина!
Извади сланината, яде и си замина, без нито черешките да види, нито миризмите да усети.
Кокали въз небето да хвърчали…
Оттогава все си ме човърка тая работа с кефа, та веднъж рекох да попитам и Кира:
— Ти, другарю инженер, често ми казваш да си гледам кефа. Какво е кеф?
— Ами какво? Да се наспиш. На кино да идеш. Можеш и белот да чукнеш, ако има с кого. Това е кеф: да не те закача никой за нищо.
— Вятър е – казвам – твоят кеф! Туй кино, дето всяка вечер ти го зяпаш, знаеш ли какво е? Все едно зехтин през стъкло да топиш. Хубаво е онова кино, дето ще си го играя аз… А това — да не те закача никой – то е смърт!
— Естествено е да се пенсионираш и да не те закача никой — казва ми Киро. — Да си почиваш.
— Не е естествено живият човек да го не закачат за нищо. Има ли в природата пенсионирана лисица? Няма! Няма и да има. Чул ли си да има пенсионирани орли? Да насядат край гнездото, а младите да им подават в устата мишки? Орелът, сине, хвърчи, докато изпусне последния си дъх и тогава пада на земята.
И му разправих на Кира какво ми се случи веднаж на «Бялата вода». Пладнувам с овцете и си дялкам под една борика. Слушам по едно време нещо зафуча. Гледам: орел! Слиза откъм Персенк — надолу, все надолу, профуча над мене и — туп, падна зад бориката. Скочих и го намерих на поляната, разперил ей такива крилища, без рана, без дупка — мъртъв! Умрял, както си хвърчал! «Туй е — казвам, — сине, истината: да умираш, както си хвърчиш!» А ти си ме затворил тука като в кафез! — И това ми се щеше да му кажа, ала го сдъвчих и глътнах.
Киро ме гледа, гледа, като че ма вижда за първи път.
— Ще те водя — кай — на доктор! Видиш ми се нервен.
— Джиросай ме — казвам — на докторите най-добре, че да си гледаш киното!
Мислех, че ще се досети какво съм му казал, но — не! Думите за него са като цифрите: двете си е две, нулата — нула! Аз пътувам за Широка лъка, той — за Багдад! Къде да се срещнем!
Ето, тая е дебелата бургия, дето ме пробива през нощта. Върти, върти, докато ме хвърли в огън и пот. Рипна тогава да отворя, вятър да ме лъхне, но щом отворя, и гръмне моторизираната пукотевица отдолу: пър-пър-пър, пу-пук-пук, търрр-гъ-ъррр, пър-ррр, пъррр-пър, пър-рр-бу-ум! Прас-ас — праскат мотоциклетите на улицата и те застрелват право в ушите и сърцето. Толчав град бе, наближава милион, с кмет и с една дивизия помощници, как се не намери никой да пропъди тия хиляда, нека са пет хиляди мотоциклета, дето го заглушават и развалят?
Затварям, значи, прозореца и турям главата под чучура! В това намирам сега-засега едно спасение. И в още едно: да си взема очите и да бягам! Пръст ми се иска да подишам, рохкава и топла — жива пръст! Само че с Кира да приказвам, все едно е да говоря на хладилника. Не че е лошо момчето ми — здраво е, работно е и честно, ама, да речеш, не се е мътило в майчин корем, а във варел, та не мирише на човешко мляко, а на бензин! Няма, значи, за какво да си говорим. Само една бележчица ще му напиша:
«Кирчо, заминавам си в село. Дърветата, Кирчо, се пресаждат и пренасят, докато са млади. Ти ме доведе в града, насади ме, дето се вика, на стари години, ала коренче си нямам, сине! Корена ми е в село, та отивам да си го намеря, инак ще завехна, ще изсъхна и ще влезна в гроба с отворени очи. Прощавай, сине, и не ме търси!
Аз ще цепя за Широка Лъка, а ти… ти карай за Багдад!
Баща ти: Гатю».