Підійдеш і мене обіймеш ззаду —
Я не здригнусь, бо знатиму: це — ти.
Я надаю тобі велику владу
Відкрити двері у нові світи.
Частіше б'ється серце — і не дивно,
Бо ти не зробиш більш, ніж я дозволю,
Тому триматимусь і дихатиму рівно,
Але уяву відпущу на волю.
Притулишся до мене дуже ніжно
Зануриш носа у моє волосся,
Я ледь почую шепіт: "Дивовижна..."
Подумаю, що це мені здалося.
Куточок губ твоїх торкнеться вуха —
І серце змінить ритм тієї ж миті,
Бо більш воно тепер мене не слуха,
В полоні відчуттів несамовитих.
Торкнешся, поправляючи волосся,
Моєї шиї теплими руками
Й залишиш їх... Мені не довелося
Такого ще відчути поміж нами.
Погладиш плечі і обіймеш знову,
А я, мабуть, в думках почну благати
Всі м'язи про підтримку термінову
І серце щоб вернулося за ґрати.
До себе повернеш моє обличчя —
І погляд мій зав'язне у болоті
Твоїх очей зелених. Мить і вічність
Вдивлятимусь в сум'яття і турботу.
Повільно в них тонутиму, допоки
Я не відчую на вустах твій подих,
Не зрозумію, що палають щоки,
А руки на грудях твоїх широких
Стискають одяг. Я закрию очі,
Забуду, нащо створені легені
Й на поцілунок відповім охоче,
Впущу до голови думки шалені.
Це буде сумнів, ніжність, небезпека,
І пристрасть, і приреченість, і дзвін,
Що змусить відступити світ далекий,
Щоб в щастя наше не встручався він.
Забудемо умовності, і буде
Лиш калатання наших двох сердець,
Ми будемо — прості невинні люди,
Але і цій пригоді є кінець.
Цілуючи усе, що тільки можна,
Вгамуємося врешті, хоч тоді
Тремтітиме у нас клітинка кожна,
Та все ж себе триматиму в узді.
В твоїх міцних обіймах не тремтіти,
Палаючи від поцілунків, складно,
Бо в нас тоді прокинуться ті діти,
Що довго так чекали безпорадно.
І так приємно буде засинати,
Коли лиш тиха ніч бринить навколо!
Коли це буде? Я б хотіла знати...
Можливо, це не трапиться ніколи.