І ось я знов підвішена за крила,
І знову не виходить пісня з горла,
І знов мої заплутані вітрила
Висять і теліпаються потворно.
І знову розпач глухо десь шепоче,
Що двері не відкриються так просто,
Що ключ у руки не впаде охоче,
Бо вік в моїй душі — за дев'яносто;
Бо губи шамкають, рука трясеться,
І ноги ніби ледь переставляю,
І ніби надто рівно б'ється серце,
Думки розсіяні по небокраю...
А те, що поруч, тільки час від часу
Нагадує про те, що я ще можу
Вважати щирий усміх за прикрасу,
І що сама когось іще тривожу.
Я хочу, щоби серце завмирало
Щодня, ні — щогодини чи частіше,
Щоб при мені знімалися забрала,
І щоб сіяли усмішки щиріше.
Я хочу повернутися до себе,
Знайти свою так молоду частину,
Лежати десь під сонцем, просто неба,
Тримати за руку близьку людину.
Самотність щоб не вигравала більше,
Щоб дружба, ніжність і любов щосили
Співали і вкладалися у вірші,
І щоб розплутались мої вітрила.