О люди! Невідомо вам, що хочете. –
Ви завжди невдоволені життям!
Одне одному голови морочите,
Нема за грою волі почуттям…
Ви вже забули: як то – щиро каятись,
Любити повним серцем, без вагань.
За дріб’язкові цілі, бідні, маєтесь,
Додаючи нових собі страждань.
Ви, люди, мов нічний метелик, прагнете
Від лампи ухопити світла шмат. –
Обпалить крильця й безпорадно падає,
Собі життя вкоротивши, – назад.
І в метушні тій зовсім не помітите,
Хто поруч з вами, а кого нема,
І що не сонце – лише лампа! – світить вам,
А тому трохи далі – вже пітьма…
Непевні та слабкі ви, хоч і мислите,
Що досягли важливого, й навік.
І звідси – агресивні, звідси – киснете,
Та ж вас дратує малосилий чоловік.
В своїх чеснотах до кінця ви впевнені –
В собі готові вибачити й зрозуміть
Нечесність, лінощі й безглуздість, зовні звернені.
Такого ж іншого – зненавидите вмить!
Вам зграя не потрібна – ви над зграєю,
Та повсякчас всі пхаєтесь туди,
Остерігаючись ходити навіть краєм, ви –
В тім невблаганність бачите біди.
Несхожі ви, та, втім, такі однакові,
Не здатні бачить й чути в самоті,
Я прошу вас: лишайтесь вірні знакові
Людинолюбства – в цім, і тім житті!..