«Дигенис Акрит» — среднегреческая (византийская) эпическая поэма о жизни и подвигах легендарного героя-акрита Дигениса
ПІСНЯ ШОСТА
СМЕРТЬ АКРИТА
Оскільки всю земну красу у цім облуднім світі 1695
тримає смерть в своїх руках у зговорі з тим світом,
сьогодні смерті час настав також для Дигеніса.
Усі згорьовані тепер за Дигенісом плачте,
до глибини душа нехай скорботою проймуться
через нещастя, що прийшло і причиняє біль нам. 1700
Відтоді, як створився світ брехливий, лицемірний,
такого палікара ще не бачив він од роду,
вояку дивовижного, відважного Акрита,
що подвигами славився й нечуваним багатством. 1705
Сьогодні помирає він і світ цей покидає,
смертельно захворів – його кончина недалеко.
Зігнувши в ліктях руки, він зіперся на подушку
і молодим воякам дав слова такі напутні:
«Згадайте, палікари, хоч рівнини аравійські, 1710
місця, де не було води, лише нестерпна спека,
коли нас всіх озброєні араби оточили,
і ви ще не отямились й озброїтись не встигли,
як триста чоловік взяли нас у кільце зненацька,
поки ви сіли на коней, я справився із ними. 1715
Ви, браття, пам’ятаєте, про ще один випадок:
це сталося в вузенькому проході на Євфраті,
де очерет непрохідний в місцині прохолодній;
я свій намет поставив там, щоб трохи відпочити,
а ми усі гуртом тоді, бо дуже закортіло, 1720
побігли покупатися, побавитися в річці.
Якраз тоді з’явилися з левицями два леви,
за ними левенята йшли на вигляд дуже люті,
ви дременули звідтіля, як тільки ті з’явились,
лишивши одного мене супроти диких звірів,
ви бачили, як пішки йшов на них із булавою. 1725
І ззаду підкрадалися ті леви, щоб напасти,
але, коли по голові поцілив я левицю,
вони всі поховалися раптово в очереті.
Клянуся Богом, правдоньку кажу вам, палікари:
страшною тайною клянусь, яку лише я знаю, 1730
ніколи не подумав би вам побажати смерті;
тож просто я згадав про вас, й про мене пам’ятайте.
І те, що не зробили ви, я сам довів до толку,
на вас лиш здалеку дививсь і на свою кохану.
А як до мене у намет ввірвалися пелати, 1735
що довелось мені терпіть і пережити скруту,
коли надумали вони украсти мою милу,
найкращу дівчину, котра у світі найгарніша,
яка покинула батьків, аби зі мною бути.
Ми з нею йшли лише удвох, нікого більше з нами, 1740
і Змій нам трапився, до нас озвався з очерету,
тоді подобу парубка вродливого прийнявши;
вогонь із себе вивергав і дим що було сили,
й погрожував, що забере її у мене спершу,
а потім і мене зжере … 1745
Всевишній, всемогутній Бог, хто цілим світом править,
нам допоміг – і той не зміг лихого заподіять.
Ви ж знаєте, що я один розправився із Змієм,
бо вас і близько не було, коли із ним ми стрілись.
Тож, палікари, хочу вам таку пораду дати: 1750
«Ви пам’ятайте при житті про смерть, вона існує,
щоб світ безмежно цей любить довіку тільки в парі,
Всевишній, всемогутній Бог, хто править цілим світом,
вас не обділить долею щасливою, повірте,
в майбутньому опинимось перед страшною смертю, 1755
а за старання матиме винагороду всякий,
і милостивий Бог повік нас не розлучить, друзі.
Усім трьомстам вам – по коню для кожного лишаю,
і кожному три панцири і по мечу дарую, 1760
і кожному по булаві – усім трьомстам вручаю.
Ще хочу вам таке сказать: мене, щоб пам’ятали,
і не ходіть до іншого господаря служити,
бо ще такого, як Акрит, у світі не знайдете».
Коли напучувати він закінчував, як раптом 1765
з мечем вогненним, уявіть, з небес спускався янгол;
його побачив Дигеніс й перелякався страшно
й кохану погукав, аби побачила видіння:
«Ти бачиш, рідна, янгола, який прийшов по мене?
Лише при думці, що це він, німіють в мене руки, 1770
при одній думці, що це він німіють в мене плечі».
Говорячи із янголом, своїй коханій каже:
«Пригадуєш, любов моя, коли буяла пристрасть,
ти пам’ятаєш, дівчинко, найперші наші роки, 1787
коли багато хто хотів мене із світу зжити,
думки страшні розгадував і нищив їхні плани;
розбійників і Сирію я підкоряв нещадно, 1790
і всі міста, які стрічав, я зрівнював з землею;
усі ці звершення робив заради тебе, мила;
та знай, що час мій вже настав іти із цього світу. 1793
Сьогодні розлучаємся, у світ прямую інший, 1774
у чорний, у притемний світ, прямісінько на той світ, 1775
сьогодні смерть прийде сюди і я піду за нею.
Кохана, не кажи чогось поганого про мене,
аби не стали ми удвох перед страшенним судом.
Я знаю ти повинна жить на цьому білім світі,
багатства залишаю всі тобі, моя кохана; 1780
усе, що тільки в мене є: і золото, і срібло,
служниці одягатимуть тебе в пурпурні сукні.
Нікого більш не зажадай прийнять в свої обійми.
А схочеться, то покохай хороброго хлопчину,
котрий би скрути не боявсь постійної у війнах; 1785
і завше пам’ятай мене, не забувай ніколи».
ПІСНЯ ШОСТА
ЕПІЛОГ
«Полює Смерть за тим, кого, не звоював ще жоден,
з тобою розлучає смерть мене навік, кохана, 1795
і кличе потойбічний світ, страшним проймаюсь болем
через твою скорботу та удовине нещастя.
Отож від серця попроси у Господа за мене,
благай всемилостивого добродія людського,
хай змінить своє рішення й мою оставить душу. 1800
Якщо не допоможе Бог й померти маю зараз,
удовиному горю ти притистоять не зможеш,
бо на цім світі, люба, вже не маєш більш нікого,
ні чоловіка, ні братів, нікого, хто б підтримав».
Вона, почувши усе те, що їй сказав коханий, 1805
до Сходу повернулася і руки розпростерла,
й звернулася до Господа з печальними словами:
«Ти, Господь Боже, царю наш, творець усього світу,
той, хто скріпив небесну твердь і утвердив цю землю,
той, хто безкрає море взяв і обступив пісками, 1810
і повелів у ньому жить різноманітним рибам,
той, хто Адама виліпив з землі, створив і Єву,
і посадив цей райський сад своїми ж бо руками,
і Божим словом гори звів і утворив яруги,
тепер мені згорьованій дай світла і повітря, 1815
по своїй волі із небес спустивсь до нас, Глаголе,
до нас явився, справді, сам в людській подобі, Боже,
і Матір непорочну ти підніс на трон небесний,
божественний родився
й господні страсті пережив, Христе мій, і розп’яття, 1820/1821
нам грішним всім даруючи чудесне воскресіння,
людинолюбцю, воскреси тепер мого афенді,
у нього удихни життя, божественний Глаголе,
аби не бачити повік коханого при смерті. 1825
Але ж, Христе мій, Лазаря ти воскресив одначе,
людинолюбцю, бачачи і Марфу, і Марію
згорьованих, котрі лили гіркі, пекучі сльози,
тож воскреси його тепер, зневіреного мужа,
бо ти найкращий від усіх і лікарів, і друзів, 1830
знов подаруй надію їм, яку вони чекають,
у те, що допоможеш ти, вони постійно вірять.
Ти, Господи, єдиний, хто – знавець сердець великий,
так, Господи, ти скромно жив лише заради мене,
ти добровільно всі гріхи мої звалив на себе, 1835
котрий п’ятьма буханками нагодував весь натовп,
і на мольбу негідної ти не звертай увагу,
пришли мені хоч співчуття з якимсь святим негайно,
о, Господи, прислухайся, почуй мою молитву,
ввійди в моє становище, скорботою проймися, 1840
прийди до нас, до тих, котрі тебе про це благають,
і милосердя прояви до нас, хай стане чудо. 1842
Від смерті прохача свого врятуй же, милосердний, 1844
у смерті вирви силою того, хто не покаявсь, 1845
адже ти, Господи, сказав, що зовсім не бажаєш,
щоб грішник помирав, поки путь праведний не знайде.
Ти Господи, допоможи підвладному своєму,
могутню руку простягни йому, як благодійник,
як врятував колись Петра в розбурханому морі, 1850
так прохачу усякому допоможи сьогодні,
а якщо ні, лиш накажи, готова перша вмерти;
аби не бачити, як він мовчить – і бездиханний
з повіками закритими його очей чудових;
щоб рук його не бачити, що подвиги творили, 1855
на грудях міцно зв’язаних і складених вже навхрест.
На сльози не звертай, Христе, тієї, що благає,
а краще душу забери, перш ніж усе побачу,
ти словом здатний все зробить, тобі усе під силу». 1860
Вона казала ці слова, сама ж ридала ридма,
на Дигеніса дивлячись, котрий вмирать збирався.
Нестерпний біль її долав, терпіть було не сила,
від горя, що звалилося на неї, враз зімліла,
й, на землю валячись, вона раптово дух спустила, 1865
ніколи не доводилось так сильно їй страждати,
вони обоє в одну мить пішли із цього світу.