Мiй милий добрий щирий лицар!
З яким тебе зрiвняти зiллям?
З якою гострою стрiлою,
Що винуть з серця сил нема?
Ти любиш смiх, весiлля, радiсть,
Шумливу зграю друзiв вiрних,
Чому ж в собi журбу плекаєш,
Зоставшись дома в самотi ?
I доля сумною здається,
I то менi передається,
I серед радощiв домашнiх
Менi так гiрко враз стає…
Ти може трохи божевiльний,
Хоч працьовитий, вiльний, сильний,
Хоч маєш друзiв i онукiв,
I є що їсти, й пити є.
А може ти слiпий нiвроку?
А може сам собi ти кат?
Чи може ти в душi калiка
I посмiятись з мене рад ?
Та жiнка ще тебе кохає,
Хоть прагнула усе забути,
Бо то кохання Богом дане
Щоб з ним прожити все життя.