Мишо Хаджійський
ГОЛОДНИЙ РІК
I
http://www.stihi.ru/2018/02/15/391
II
Волкови загасили свічки й зібралися в бічній кімнаті. Було вже пізно, тому дівчата відклали прибирання на ранок. Волков коло печі кришив тютюн в ситі. Унизу в кутку дрімала Волковиха. Даринка лежала в матері на колінах.
Під іконами блимало кадильце, і за кожним омахом вогню по стінах та стелі мерехтіли тіні, гналися одна за одною й губилися десь за піччю. Тіні скидалися на зайчиків.
– Двері зачинили? – запитав Волков.
– Ні, притворили на клямку.
– То вони невідь коли повернуться, треба було закрити.
Ніхто йому не відповів. Мати думала про щось своє й краєчком хустки витирала очі. Дівчата постелили на припічку собі, Дарці й Волковисі. Павльо й Тодорові стелили на підлозі, а батькові – на лаві коло печі.
Волков просіяв тютюн, прибрав сито на поличку. Сів на місце, замислився. Є над чим замислитися старому Волкову. Незабаром вернуться сини, а він ще нічого не вирішив. Двойко їх, не п’ятеро, з мукою випестовані, останній кусень віддавав їм. Старий плекав надію, що вони продовжать рід, стерегтимуть дідівський дім, щоб не заріс бур’яном. А тепер він мусить відірвати їх від свого серця.
У діжечці борошна на денці. В інші роки й на два тижні б не вистачило. Немало їх, Волкових, аж шість ротів. Егеж, в льоху нагромаджено дві повозки буряків, стоїть непочата діжка з квашениною. На горищі в коші десять шматків соняшникової макухи. І пшона – два казани. Це й все… На скільки вистачить і що робити потім – бозна. Важко на душі у старого Волкова, сльози душать. Жалко йому синів, бо життя ще не бачили, а злидні їх вже перестріли.
У дворі почувся гамір. На зовнішніх воротах заскиглив пес, забряжчали ланцюги. Еленка підскочила, притулилася до вікна.
– Наші вертаються.
Грюкнули двері в сінях, увійшли Павльо і Тодор.
– Добрий вечір. Що ви удумали?
– Надумали, егеж! Коли б слухали батька й матір, то в біду б не трапляли. А то все на свою голову покладаєтеся…
– Чи ми щось учинили? – подивувався Тодор.
– Щось учинили? А хто намірявся податися у кляту чужину?
Волковиха розплакалася, а слідом за нею й дівчата.
– Зажди, мати, – урвав її старий, – сльозами горя не відбудеш. Нум розкажіть, що ви намислили.
Вони сідають долу коло матері й розказують. Тонко отримав листа від тітки, з Кавказу. Кличе їх до себе. Хліб, мовляв, там є. Себе прогодувати та й в село привезти. Тільки далеко це. Цілий місяць дороги, залізницею й морем. І вони хочуть поїхати. Чого тут чекати? Борошно закінчується, а що потім? А скоро вдарять морози, зима йде. Візьмуть щось з одежі, там поміняють на борошно. Весною вернуться, на Пасху.
– Говори, тату!
Задумався Волков.
– Що вам сказати? Дорога небезпечна. Для нас, болгар, земля – годівниця, все решта не для нас. Ох, поріжуть вас дорогою.
– Нас багато. Не страшно. Ціли каравани розсипалися дорогами. Йдуть люди. І ми з ними будемо.
– Тримайтеся разом, так краще буде.
– Будемо триматися купно.
– Так тому й бути, – сказав Волков. – Виходу іншого нема. Коли вирушаєте?
– У неділю.
– Ой, леле, про що ти, старий, балакаєш!..
– Жінко, нехай хоч вони врятуються… перехрести їх перед дорогою.
– Батьку, – заволала жінка, – не пущу своїх дітей. Якщо судилося померти – помремо тут.
– Рано нам думати про смерть, – перервав її Павльо. – Що людям, те й нам. Що буде з ними, то й з нами буде. – Чембар он попух з голоду, проте не дума про смерть. І діти його попухли – просять. Он учитель заколов корову, а сидить без хліба. Старий учитель. А в молодого ані хліба, ані корови немає.
– Ох, діти, важко мені вас відпускати. Далеко, чи дістанетеся. І дід ваш, Тодор, теж не радить іти.
– Діду Тодору легко казати. Комори в нього повні, хай сидить собі й помовчує.
– Цур тобі, він тобі рідний дід!
– Якщо рідний, то хай позичить один мішок, щоб не йти нам до чорта в зуби. Жалко йому, боїться збідніти. Хай вогнем горить усе його добро.
– Його добро – то його добро.
– Якщо його, то хай мовчить…
– Хай підуть, мамо. Й інші люди йдуть. Цілий світ подався у мандри, – це Еленка.
– Візьми мої коралі, брате, – каже вона. – І наруччя візьми. Може, дадуть щось за них.
– Коралі не треба. Тонко казав, що вони нічого не вартують. Прикраси, сережки й перстені, тільки золоті.
– Де я тобі візьму золоті? В мене срібні.
– Годиться.
Нині всі міркують, що узяти з собою. Нову одіж. Срібні мониста. Мати пропонує узяти її взуття, але Тодор не хоче його брати.
– Не годиться, старе воно.
– Вінчальну сукню візьмеш, – сказала Волковиха.
– Добре, мамо. Хай буде так…
– А нашого люду й в Сибіру є, – озвалася чушменка. – І там, мовляв, добре, тільки дуже холодно.
– Ой, леле, аж там є чушменці?
– Авжеж, і там. В Сибіру. Там холод, як підкинеш догори воду – то падає вже лід.
– Оце так холод! А у що убираються ці люди?
– У хутра.
– Хіба, у хутра!…
– У хутра. Вбивають ведмедів і одягаються. А харчуються м’ясом, хліба мало їдять.
– То коли є м’ясо, то й хліба не треба. А от ми з нашими злиднями й тут повимираємо.
– Не вимремо, мамо. З хлібом вернемося.
– Помагай Господи.
– І ви тут лишайтесь живі й здорові.
Прокинулась Даринка, зраділа.
– Білого хліба привезеш мені, бате?
– Привезу. І булочку привезу.
– І булочку хочу. І білого хліба з сиром хочу.
– Якщо гас вам трапиться, то й гасу візьміть. Набридло мені те кадило, стіни позакопчувло, – просить Еленка.
– Хліб би був, дочко. Хто там про той гас думатиме!
Тепер, коли вже все узгодили й обмислили, всі несподівано замовкли, згадавши про інше. Зранку нічого не їли. Волкови полуднували буряковою юшкою. Їли один раз на день, як і більшість у селі. А тепер була глупа ніч, всі були зголодніли, проте ніхто не наважувався сказати про це. Відгадав Волков ті думки, посміхнувся:
– Йди-но, Павльо, у льох, принеси трохи квашенини. А ти, жінко, відломи питку (2-1). Гостя в нас, негоже осоромлюватися.
Даринка підстрибувала з радості:
– Їстимемо, їстимемо!…
– Їжте, допоки є, – тихо промовив Волков. – Як скінчиться, не просіть…
2-1 Питка — плаский круглий пшеничний хліб;
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Мишо Хаджийски
ГЛАДНА ГОДИНА
II
Вълкови изгасиха свещите и се прибраха в малката стаичка. Беше късно и момичетата оставиха за утре да приберат. Вълко тронеше тютюн в струнката, до собата. Долу в ъгъла дремеше Вълковица. Дарчето лежеше на майчините колени.
Под иконите мъждукаше кандилце и по стените и по тавана, при всяко трепване на пламъчето, сенките се гонеха, губеха се зад печката. Сенките приличаха на зайчета.
– Вратата затворихте ли? – запита Вълко.
– Не, притворена е на клянка.
– Те кой знай кога ще се завърнат, трябваше да затворите.
Никой не му отвърна. Майката мислеше своето и с крайчеца на забрадката изтриваше очите си. Момичетата постлаха на одъра за себе си, за Дарчето и Вълковица. Павлю и Тодор спяха на земята, а бащата на лавицата до собата.
Вълко преся тютюна, прибра струнката на полицата. Седна на мястото си, замисли се. Има за какво да мисли старият Вълко. Ей сега ще се върнат синовете, ще искат да ги пусне, а той още не е решил. Двама са, не са пет, с мъка изгледани, последният залък е отделял за тях. Те бяха надеждата, че ще продължат рода, ще опазят дядовския дом да не обрасне с бурени. А сега трябва да ги откъсне от сърцето си.
В качето брашното е на дъното. Друга година за две седмици не би стигнало. Не са малко Вълкови, шест гърла. Е, в бордея има струпани две каруци чукундур, бурето с туршията не е наченато. На тавана в коша има десет парчета слънчогледово кюспе. И пасатът – два медника. Това е всичко… За колко ще стигне, а какво ще е по-нататък – бозна. Тежко му е на Вълко, сълзи го душат. Жалко му е за синовете, че живот още не са видели, а злини ги пресрещат.
В двора се чуха глъчки. Заскимтя псето на вънкашната врата, издрънча синджирът. Еленка скочи, залепи се на прозореца.
– Нашите си идат.
Щракна вратата в хаята, влязоха Павлю и Тодор.
– Добър вечер. Какво сте се умислили?
– Ще мислим, ами! Като вършите всичко на своя глава, без баща и майка. Тъй си я карате вие…
– Че какво сме сторили? – зачуди се Тодор.
– Какво ли? Ами де ще ходите в пуста чужбина?
Вълковица се разплака, а след нея и момичетата.
– Чакай, майко – прекъсна я Вълко, – то с плач няма да се помогне. Я разкажете какво сте намислили.
Те сядат долу при майката и разказват. Тонката е получил писмо от леля си, от Кавказ. Викат го да отиде. Хляб имало. Себе си да прехраниш и в село да докараш. Ами далечко е. Цял месец път, с чавунка и по море. И те искат да отидат. Какво да чакат? Брашното е на свършек, ами после? Ще скрипнат мразове, зимата иде. Да вземат някоя дреха, там да я дадат срещу брашно. Пролетес ще се върнат, по Великден.
– Кажи, тате!
Мисли Вълко.
– Какво да ви кажа? Опасен е пътят, а ние сме българи, земята ни е прехраната, от война не разбираме. Ще ви изколят из пътя.
– Много сме. Не е страшно. Цели върволици са плъзнали из пътищата. Вървят хората. И ние с тях ще бъдем.
– Дръжте се заедно, по-добре е.
– Ще се държим.
– Тъй ще е – каза Вълко. – Няма изход. Кога ще тръгвате?
– В неделя.
– Оле, Вълко, какво хортуваш!..
– Майко, нека поне те се спасят… прекръсти ги на път.
– Вълко – моли жената, – не си пущам децата. Ако мрем – да мрем тук.
– Рано е да мислим за умряло – прекъсва я Павлю. – С хората сме на един ред. Каквото с тях, таквоз и с нази.
– Чембаря отсега е отекъл от глад, но не мисли за умряло. И децата му отекли – просят. А пък учителюви заклали кравата, та без хляб. Старият учител. Младият хем хляб, хем крава няма.
– Ох, деца, мъчно ми е да ви пущам. Далеко е, не ще стигнете. Я дядо ви Тодор, и той казва да не ходите.
– Той дядо Тодор му е леко. Хамбарите му са пълни, да си натиска парцалите.
– Ти пък, на родния си дядо!
– Като ми е роден, нека ми заеме един чувал, да не ходим в тоя джендем. Свиди му се, да не обеднее. Огън да гори имането му.
– То си е негово.
– Като е негово, нека мълчи…
– Нека да отидат, мале. И други хора отиват. Цял свят е плъзнал.
Това е Еленка.
– Вземи ми мерджаните, бате – казва тя. – И гримните вземи. Дано дадат нещо за тях.
– Мерджаните не трябват. Тонката каза, че нищо не струват. Гримни, обици и пръстени, ама да са златни.
– Отде ще ги взема златни? Сребърни са.
– Ще минат.
Сега всички обмислят какво да се вземе. Нови дрехи. Сребърни гердани. Майката предлага обувките си, но Тодор ги връща.
– Няма да минат, старо е.
– Венчалната рокля ще вземеш – казва Вълковица.
– Добре, мале. Тъй ще е…
– А пък наши хора в Сибир има – обади се чушменката. – И там било хубаво, ами студ голям.
– Оле, чак там чушменци?
– Там, ами. В Сибир. Ама студ – като хвърлиш нагоре вода, лед пада.
– Оле, студ! Че с какво се обличат тия хора?
– С кожи.
– Ами, с кожи!…
– С кожи. Убиват мечки и се обличат. А хранят се с месо, хляб малко ядат.
– То кога има месо, и хляб не трябва. Ами с нашата немотия и тук ще измрем.
– Няма да измрем, мале. С хляб ще се върнем.
– Дано Господ помага.
– И вие тук да сте живи и читави.
Просъни се Дарчето, зарадва се.
– Бял хляб ще ми донесеш ли, бате?
– Ще ти донеса. И франзола ще ти донеса.
– И франзола искам. И бял хляб със сирене искам.
– Ако газ ви се падне, и газ вземете. Омръзна ми това кандило, стените окаптиха – моли Еленка.
– Хляб ща има, дъще. Кой му мисли за газ!
Сега, когато пътят бе нареден и обмислен, всички изведнаж млъкнаха и си спомниха друго. От сутрин не бяха яли. Вълкови пладнуваха с чукундурова чорба. Хранеха се веднъж на ден, както повечето в село. А сега беше късна нощ, изгладнели бяха всички, но никой не се осмеляваше да каже за това. Разбра Вълко какво мислят, усмихна се:
– Я иди, Павле, в бордея, извади малко туршия. А ти, майко, отчупи питка. Гостенка си имаме, да се отсрамим.
Дарчето заскача от радост:
– Ще ядем, ще ядем!…
– Яжте, докато има – тихо продума Вълко. – Кога се свърши, да не искате…