Мара Белчева
Зоріє небо безліччю очей:
де височіють стрімчаки-примари,
поснули оболоки, мов отари,
й потічок срібний поміж них тече.
Хребтами скель спалахує іще
неспинний парос, лиш на мить забара –
й затихне в млі, і знову із-за хмари
бурлака-вітер по слідах товче.
Десь чабани далеко. Ми самітні,
знеможені в обіймах із тобою:
та кожен з нас, неначе льодовик.
Зірниця спить – їй сни одноманітні,
і лише вихор ника темнотою.
І в кожнім нашім серці глухне крик.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Мара Белчева
Небето гледа с хиляди очи:
над долината по скали чемерни,
като стада заспали сенки черни
и сребрений поток сред тях ручи.
На хребета избухнал сноп хвърчи,
затихне в мрака, искрещ пак се мерне,
замират бързо искрите неверни
и скитник – вихъра след нас фучи.
Овчарите далеч. Ний без покривка,
пригърнахме се морни на земята:
но всякой е от нас един ледник.
Зората спи: сънят й без усмивка.
И вихър само броди в тъмнината.
И глъхне в нас сподавения вик.