Я стою посеред своєї чумної кімнати,
Мій дім поступово згорає у власному тлі.
Я цілую ще теплі шматочки від власної хати,
Щоб залишити тліти весь попіл у безкрайнім степі.
Ще на свіжих картинах потроху вже злазить олія,
Мій дах поневолі згортається в сиві жнива.
Я сиджу на дивані, ковтаючи вже тепле пиво,
Я сиджу на дивані, читаючи власні слова.
Мій дім поступово нагадує вічне багаття,
Від горя я тлію, як власний кутковий диван.
Останнім гукаю дружину, схопивши за плаття,
Щоб та прасувала мій біло-казковий саван.
Я, склонившись, до неї стою серед пилу і диму,
Обіймаю, і ледь промовляю пекучі слова:
«я за все це життя ще не звів і тебе до могили
Так чому ти й досі для світу не мила вдова»
І ось на колінах, я серед лахміття, безсилий,
Цілую тремтючі від страху лодоні твої.
Ти марила жити в замку і звуків вінилу,
А не все це життя доводити себе до снаги.»
Я стою посеред своєї чумної кімнати,
Мій дім поступово згорає у власному тлі.
Я цілую ще теплий попіл від горя, печалі.
Я балакаю сам із собою в розбитому склі.