Якось, весь світ зруйнується в мить,
М’яло погаснуть очі у рими,
Навколо шиї моїй забіжить
Нить, що чекала своєї години.
Згинуть мереживо білі лісі,
Сиві вітри і воскреслі мадонни.
Класика – кане, а смерті краси
Ринуть лиш ті, що живуть на мільйони.
Ти і не ти, коли мрієш про час
Той, що безжально тікає з рутини.
Нам би годину в добу про запас,
Щоб не встигати ще більше робити.
Так і проґавив, як згинув мій світ,
Як я минав все що мав захищати.
Руки писали крізь рани і гніт,
Серце – за сльози, життя - за витрати.
Очі б для серця, щоб чути як «мозк»,
Мозок душі, щоб й далі писати.
Рими поменше, свободи думок,
Руки – робити, а зайве - за грати.
Все ще життя, але б нам до легенд,
Мрієм про завтра, не зная що нині.
Дим цигарок не шкодує легень,
Терпкий характер лишає у тіні.
Нині надії і подих зірок,
Кроки до цілей, роботи години.
Нам би в мішенях побільше дірок,
Камінь з душі і до неба драбини.
Але,
Так не підходим для бажаних сцен.
Ні для видань, ні широкої маси.
Ми – крізь людей, що насичують день,
Ми – крізь вірші, крізь буденні гримаси.