У темному-темному місті,
Де люди, як сірі птахи,
Заковані в вічній в’язниці
Первічні й шиземні жахи.
По битих і сірих провулкам,
По самим забитих тропах,
Мандрує по рейкам і дротах
Беззмінний трамвай громадян.
Без слова, кондуктор, поволі,
Пускає білети людей,
Черпаючи кров із долоні,
Як місяць пітьму із ночей.
Там кожна людина – примара,
Чергова заминка – рутина.
Життя на узбіччі за лаври,
Імла й буття десятини.
Утопія – все ще руїни,
Але пасажири, як хмари
Літають у мріях і нині,
Змінивши свій вихід на чвари.
Лише,
На наступній зупинці,
Де я, буду пити від жалю,
Мене будуть скаржити діти
І з сорому кидати камні.
Ніхто так і слова не скаже,
Що буде зі мною надалі,
Але моя пляшка порожня
І все ще йде по спіралі .
Коли мене зовсім не стане
І тіло впаде в домовину,
То виложать з тих самих камнів
Скрижалі, надгробок і плиту.
І будуть стояти ті люди,
Що гнівом кидали у спину
І кластимуть камінь за каменем
Тепер у порожню могилу.
І ти, що читаєш – доволі
Шукати у строках підтекст.
Трамвай, промайнувши як рима
Чекає фатальний кінець.