Посеяла людям годочки, года свои житом.
Прибрала планету, спорыш постелила тропой.
Детей научила, как в мире по совести жить им,
Легонько вздохнула, покинув межу за собой.
-Куда же вы, мама?! - взволнованно бросились дети,
-Куда вы, бабуля?- и внуки к воротам бегут.
-Да я недалёко…где солнце встает на рассвете,
Пора мне, родные…А вы уже, как-нибудь, тут.
-Да как же без вас мы? Да что вы надумали, мама?
-А кто нам, бабуля, расчешет ко сну волоски?
-А я оставляю все радуги вам с журавлями,
Траву серебрёной и в золоте все колоски.
- Не нужно нам радуг, в траве серебра, да и злата.
У края ворот лишь бы вы нас могли проводить.
А мы переделаем вашу работу когда-то
Мы просим навеки вас, мамочка, не уходить.
Она улыбнулась, седа, как судьба, и красива.
Махнула рукою - и взмыло крыло рушника.
«Счастливыми будьте», - и стала задумчивой нивой
Для целой планеты, на все поколенья, века.
08.03.2018 г.
Пісня про матір.
Борис Олійник.
Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.
-Куди ж це ви, мамо? – сполохано кинулись діти,
-Куди ви, бабусю? – онуки біжать до воріт.
-Та я недалеко…де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…А ви вже без мене ростіть.
-Та як же без вас ми? Та що ви замислили, мамо?
-А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
-А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.
-Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злото,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу,-
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля.
Махнула рукою – злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі»,- і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.