Ми розучилися літати...
А крила мали ми колись...
Із натовпу не виділятись
нас вчили інші, й ми здались.
Та непомітно підкрадеться
ночами віра в більше щось...
І смутком раненим озветься
все те, що досі не збулось.
Себе забути – це так легко...
Спинити промені на склі...
А ми з тобою – це лелеки,
що залишились на землі...
І що у вирій не злетіли,
бо їм здалося – крил нема.
А може просто так хотіли...
А їх нічого ж не трима...
Лише непрожите минуле,
лише ілюзія страху...
І тіні-сумніви поснулі
знов пробудились на шляху.
Але колись ми мали крила,
і неба мало нам було...
Колись ми вірили, любили,
літали всім вітрам на зло...
І що ж тепер? Відлуння чуєш
своїх таких гарячих мрій?..
Та знов на самоті ночуєш
і засинаєш сам не свій...
Бо вже нема чого втрачати,
бо свої крила сам віддав.
І кинув почуття за ґрати...
Від кого ти себе сховав?..
І так живемо, ніби тіні...
Самі себе ми боїмось...
Та підкрадається постійно
ночами віра в більше щось...
І може все ж ризикувати
не розучились досі ми?
Згадаєм знову, як літати,
щоб буть щасливими людьми!..