Згадала Старість молодість свою,
І з сумом обійняла свою долю..
"Дивитися в люстерко не люблю!..."- сказала і заплакала від болю.
"Була така красива, молода,
Всі помічали ту чарівну вроду,
Сплили роки, як з гір крутих вода,
Лишилася лише одна порода.
І що тепер?!.....
Тут Мудрість підійшла,
Як справжня мати,
Старість обійнЯла,
Промовила: "Не треба сумувати,
Бо досвіду свого тоді не мала.
Не розуміла тих речей важливих,
Що пояснюють все тобі сьогодні,
А у житті повір усе мінливо,
І то життя, а в ньому все природньо.
Не переймайся, що сивіють коси,
Що зморшки так зім'яли твою шкіру,
Ти краще подивись блищать як роси,
І як туман лягає в річку сіру.
Не переймася що роки великі,
Твоя душа того не помічає,
Вона радіє так як і раніше,
А це одне лише і означає:
Ти молодій в собі та дякуй Богу,
Що маєш старість, то є нагорода,
Ти відпусти печаль свою, тривогу,
Тебе рятує, знай, твоя порода!