(Слово про слово)
Все, що існувало мить бодай,
снить думками мов стежина в полі,
що біжить удаль, за неба край,
на узбіччя нетривкої долі.
А буття пронизливий, як дзвін,
розтина життя чийогось промінь,
бо стрімкий і незупинний він,
мов весни порив, нестримна повінь.
Згодом стане каменем і дуб,
а його в пісок вода розточить,
як не в’ється молодецький чуб,
як не манять звабності дівочі…
Все живе в майбутнім відімре,
але мертве оживе із часом.
І через віки дзвінкий катрен
стріне хтось на камені Парнасу.
24.03.2018