Поэзия теряет камертон.
Кто-то дирижирует локтями и коленом.
Задребезжал и тон, и обертон,
и скрипка первая пахнет нафталином.
Поэзия теряет камертон.
Перецвела, хоть так благоухала.
И смотрит, как скрученный питон,
скрипичный ключ с боязнью в глаза слова.
У правды заболела голова
от чеснока, политики, гудрона.
С правдою разлучены слова,
бегут куда-то по серому перрону.
Стихи отходят, будто поезда.
Гремят на рейках из мишуры строфы.
Ну а куда? Куда они, куда?!
Поэзия на грани катастрофы.
И остановим, или не догоним?
Идут вагоны, спасибо их колесам...
Но в будущее идут они порожником!
И как в глаза посмотрим мы потомкам?!
Оригинал:
Поезія згубила камертон.
Хтось диригує ліктями й коліном.
Задеренчав і тон, і обертон,
і перша скрипка пахне нафталіном.
Поезія згубила камертон.
Перецвілась, бузкова і казкова.
І дивиться, як скручений пітон,
скрипковий ключ в лякливі очі слова.
У правди заболіла голова
од часнику, політики й гудрону.
Із правдою розлучені слова
кудись біжать по сірому перону.
Відходять вірші, наче поїзди.
Гримлять на рейках бутафорські строфи.
Але куди? Куди вони, куди?!
Поезія на грані катастрофи.
І чи зупиним, чи наздоженем?
Вагони йдуть, спасибі коліщаткам...
Але ж вони в майбутнє порожнем!
Як ми у вічі глянемо нащадкам?!