Я ніколи не розуміла сенс людського існування. Адже у кожного він свій, старші люди бачать сенс тільки у дітях, і забезпеченні їхнього майбутнього, молодь живе сьогоднішнім днем, і ні в чому собі не відмовляє.
А я - просто не можу спати...їсти...мислити... жити - постійно ходжу з думками про навколишній світ, про становище у суспільстві, про майбутнє.
Суспільство у двадцять першому столітті диктує нам свої "правильні" рамки, у які ми мимоволі намагаємося втиснутись, викидуючи зайві думки, амбіції та ідеї розвитку і майбутніх справ. На підлітків занадто давить соціум та думка оточуючих людей. Вони відчувають себе під впливом суспільства, пригніченими, наляканими, самотніми у занадто великому і водночас тісному для них світі...
Для цього у нашому житті існують існують люди яких ми називаємо рідні та близькі - перших обирає доля, а других лише ми самі.
Але чи варто виражати підліткам жорстку але справедливу критику, відбиваючи бажання дитини розвиватись у цьому напрямку та робити справу яка насправді подобається. Звісно, це рішення батьків - сказати чи промовчати у тій чи іншій ситуації, тобто заохотити чи відбити будь-яке бажання до саморозвитку. Не усі батьки вміють правильно підтримати і дати дієву пораду, зате кожен може забракувати талант майбутнього художника, поета чи навіть балерини. Отож бажання до саморозвитку можуть відбити батьки, але не слід забувати про друзів,