***

                ШОСТЕ КВІТНЯ

                Дорогому моєму,
                найкращому в цілому світі
                Татові
                присвячую...

Сьогодні вперше зацвіли сади –
Чутливим дотиком їх ледь торкнувся квітень.
Ще обережні, але впевнені сліди
Весни рожево піняться на вітах.

Замріялись тим дивом абрикоси,
Немов в чеканні свята наречені.
Їм перших бджілок вітерець приносить –
Здивованих – де ж листячко зелене?

Ці ніжні купки квітів духмяніють,
На гілочках гойдаються брунькатих,
І світла посмішка обличчя враз зігріє,
А на душі – очікуване свято.

Такого ж сонця весняного злива
Була в житті моєму десь далеко.
Чверть віку вже на дужих крилах
З тих пір у вирій віднесли лелеки.

Зринає в пам’яті знов батькове обличчя,
Що шестилітньою я бачила, - виразно…
Минув лиш тиждень з дня тридцятиріччя,
Всміхався тато лагідно і ясно.

Як тепле сонечко та посмішка і досі
Бурхливу душу тихо осяває.
Згадати все до крихти серце просить,
Бо споминів світліших - не буває.

Чому ж ті швидкі роки так безжально,
Мов насміхаючись, лишають надто мало?..
Та пам’ятаю тата голос схвальний,
Що мужності малій мені дістало

Самій над ровом перейти по деревині,
Коли у лісі ми були – чомусь без мами.
(Роки по тому теж удвох, як у провині,
Ми чай міцний пили – гіркий, з сльозами,

Забувши цукор в чай до термосу покласти,
Збираючись. Тоді була в лікарні мама.
Дощем жовтневим небо ладне було впасти
На пагорб вітряний, як плач в серцях – так само…

…Тоді ж, у шостий день квітневий, радо
В долоні татовій свою тримала руку –
Піднесено, як на святковому параді, –
У цьому щастя я вбачала запоруку.

Було із батьком затишно й надійно.
М’яке волосся над чолом високим
Ледь вітерець легенький ніжно здійме,
Вдивляючись у погляд сіроокий, –

Такий задумливий водночас і глибокий,
Спрямований у далеч неосяжну,
Не маючий ні меж вузьких, ні строку,
Закони мудрості пізнаючий звитяжно.

А слово татове – спокійне, неквапливе,
Та ніжний голос оксамитовий і тихий –
Якийсь глибинний, виважений – плине
У саму душу – й неможливе лихо…

Хоч і з малою – розмовляв про вічне,
Про суть прекрасного, про почуття високі.
Все те було, як світ – непересічне,
Мені ж – просте, як йшла від тата збоку.

Ми насолоджувались подихом весняним,
Біля багаття невеличкого сиділи.
Важку одежу теплу вперше зняли
І сонцю, й лісу, і птахам раділи.

Найбільше ж – одне одному, звичайно.
Хотілося б мені навік зостатись
У тім квітневім дні, - як чайці,
Що марить в хвилях лагідних гойдатись.

Нам сонце усміхалося крізь віти,
Я ж так жагуче відчувала себе
Частиночкою батька, і дерев, і квітів,
І навіть дзвінко-весняного неба.

Вдихали з татом пахощі чудові,
Із присмаком гірким – смолистий вітер,
Що линув десь далеко на казкові
Простори, щоб красу весняну звідать.

Ми, втомлені, верталися додому,
Щасливі з того, що було й що буде,
Пізнавші щось важливе й тому
Не поспішаючи у місто, серед люди.

Чекала мама нас, і ми раділи разом
Тому прекрасному, до болю дорогому,
Над чим, бува, ми не замислюємось часом,
Та що єдине є святе у світі цьому.

Я згадую той день сліпучий квітня,
Коли мої батьки були молодші,
Ніж я тепер. Відтак ще більш помітно
Мені теперішній – які ж вони хороші!..

Я, мабуть, не змогла зрівнятись з ними
У їх високості і чистоті кристальній,
У вмінні бути справжніми, – й понині…
Та вірю в час прекрасний, вирішальний.

Спасибі, мої любі, і простіть же
Мої помилки, про які не знали
Тоді ще, коли в світлім квітні ніжно
Сплітались душі, й нас усе єднало.

Я серце з вами залишила, рідні,
Благаю вас, щоб ви чекали мене…
Я ж прилечу у світлім іншім квітні,
Коли листочки прокидаються зелені.

Я обійму вас вітерцем легеньким,
Я все зроблю, щоб ви були щасливі.
Сніги хай стануть озерцем маленьким,
Сумні ж дощі – в палкого сонця зливу

Перетворяться від любові і добра,
Від чистоти і чесності, від світла,
Що принесу з собою, щоб зібрав
Навіки нас разом щасливий квітень.



                6 квітня 1998 року