Другу, колезі С.В. Татарському.
~~~
Мене не слухаєш... Спішиш мерщій
в роки, де мудрість пише сивиною...
Читаєш пошепки мої вірші,
Обурений земною дичиною...
Там бруд, безчестя та чужа війна,
Політика без нагляду і правил...
Яка ж, скажи, буденності ціна,
Чому стежками ходять дні лукаві?..
Насупив брови, дивишся крізь біль
Тих хмар німих знівеченого неба...
Душа як в пеклі... нечисть звідусіль,
Скажи мені... Невже так дійсно треба?..
Твоє мовчання... Боже, наче грім,
Що крає сутінки й лякає тишу...
Цікаво, ЇМ паскудно теж?.. А, втім,
несуть, крадуть, наповнюючи нішу...
В простого люду зовсім інший шлях,
життя окреме... Клаптиком у часі
блукає щастя в скошених полях,
гуде вітрами, корчачи гримаси...
Ти не спіши... подумай про просте,
У тлінному, на жаль, немає правди...
Та небо вічне згодом проросте
в душі... назло всім хвилям безпорадним.
(27.04.2018)
Фото і колаж С.В. Татарського.
P.S. Степан Васильович, дорогенький, вдячна Вам за ВСЕ...