Я всім чужа, я всім чужа картина…
То як верба самотня біля тину,
Заказаний я плід в садку Едему,
Душа моя хвостом вроста у землю…
Нависла тінню я над небосхилом,
І гвалт зчинила у бідоні з сиром…
Мені не трібно хисту до польотів,
Немаю крил все рівно, хоч би потім…
Я всім чужа, я всім чужа картина,
І сльози найрідніші – я ж не хтіла,
Всі балачки мої заходять з вами:
З деревами, з травою й нагідками…
Злі язики не раз просили пити,
Із моїх рук, допоки мала жити,
Щоб придушити градуси сваволі,
Щоби зрівнятись клопотом з юрбою…
Я всім чужа, я всім чужа картина…
А серце мені добре талонило,
Усіх жаліти вміло попри себе,
Себе ж не зберегло й хапнуло денне…
Та тілько душу не забрати смерті…
Мої слова болючі, бо відверті,
По тому напишу ще кілька речень,
Якби ви знали, як мені "не легше"!
Я всім чужа, я всім чужа картина…
Я – льодяна бурулька зара, лину,
Я шлях пройшла і знову повернулась,
Для чого, врешті, тяжко мені думать…
Занапастивсь в руці вже олівець,
Від моїх смутних дум і, накінець…
Я так стомилася.
29.04.18.