Чому життя таке жорстоке,
а струн мелодія гірка?
Я бачу море синьооке,
в очах яких бринить сльоза.
Чи, може, то я ще маленька?
Чи, може, я не прожила?
Я хочу пташкою у небо
й не повернуться в це життя.
Тут так все складно і погано,
гуляє ніч, йду в небуття.
Тут є закони, тьма, багато!
Ох пропаду у світі я!
Ночами люблю я поплакать.
Ні, на серці легше не стає.
І сон мене іще не манить...
Чому жалію я себе?
Слабка — це так, чутлива — так.
Доросла, але дитина ще.
І кручусь, верчусь так і сяк —
з гідністю пройти усе.
Але! Незламна, кажуть,
будь незламною ти же!
Нам стереотипи мажуть-в'яжуть,
але ж незламні плачуть теж!
Щоб так, ніхто не бачив:
тихесенько, як мишка.
Мої думки все скачуть-скачуть
в хаосі, як вихор.
А думка та пливе по морю,
по морю синьоокому,
її забрав з собою човен болю
й сховав у сні глибокому.
18/09/2015