Що з тобою єднає нас? Думаєш, сміх?
Бо сміятися можна зі світу,
Із природи, із себе, а також з усіх,
Хто вважав, що ми — “трохи з привітом”.
Може, легкість? Бо легко з тобою завжди,
Навіть після трагічних випадків
Ти рятуєш мене і блідіють сліди
Цих подій, і лишають лиш згадки.
Може, тихі розмови про все й ні про що?
Можна стільки про все говорити,
Викликати й стирати рум’янець зі щок,
І зшивати віршів оксамити.
Може, сумнів? Бо з нього виходять знання,
Бо приносить він дивні питання,
Часом вказує шлях, щоб не йти навмання,
Щоб пізнати зв’язки існування.
Може погляди? Ті, що світоглядом звуть,
Як і ті, що від ока до ока.
В них вкладаємо переконання і суть,
І не чуємось з цим одиноко.
І, я думаю, є ще мовчання. Таке,
Що сильніше за будь-яке слово.
Бо мовчання між нами суцільне й м’яке,
Як подушка. Чи як колискова.
Це мовчання сильніше за тисячу слів,
Більш глибоке, сенсовне й душевне…
І прихована розповідь з безлічі снів,
Що лиш усмішки зрадять, напевно.