Поет
Спитав би хто себе: чи часто хочеться йому
Поринуть в вічність, в потік духу й думи?
Там око серця бачить землю й небо:
Воно — немов сп’янілий чоловічок,
Що витанцьовує на торжищі у доль,—
Безсмертя в серці — і горя юдоль.
Що бачим ми?
Що бачим ми?!
Що вище пожирається в нас нижчим:
І як потрібно захмеліти, щоб не вмерти!!
...П’ють кров із серця, п’ють і дух.
Агов!
Гей, музиканти! Гей, ви, музиканти!
А — ніч.—
Самі одні.
Геть світло відділилося од тьми.
Одні лиш ми, як світлячки, як зорі.—
Підступить ближче — або ангелом стаєш,
Або помри. Й найтяжче серцю,
Що малесеньке якраз і щире,
Що, бідне, прив’язалось до землі...
І що той космос, якщо хочуть вбити —
Найменшеньке дитя... цього не знати —
Не знать нічого в серці людськім...
Природа сліпне, аби бачить ним.
І ось кришталик цей летить —
А світ летить, щоби його розбить,
Кричить: «Розбите в музику — в музиці буде
жить!»
Нехай живе, що буде вбите! —
Тут час обносить чашу учти,
Де тріумфує п’яний канібал: за серце!
За людське! За безстрашне! Що дивиться
В малосумісні очі двох ворогуючих убивць —
Матері й батька!!! Землі й неба. Всіх цих людей.
За право серця!
За право жити й право вмерти,
Коли засліплий розум наш заглушить його!
За право серця вислизнути з рук
Всіх дурнів, аби не зловили й не поїли
Таємну музику, що вічно лиш одній душі
належить...
Бо найпотрібніше — серце — нікому не потрібне.
Найблагородніше — уб’ють.
Найтяжче — океан-душі, бо перехлюпується,
А її не вмістять тут, на Землі, а т а м — все інше.
А бідне серце все приймає так, як є.
А як зупиниться — світ перестане
Ворогувати лиш на мить... материки
Ворушаться, йдуть душі одігріти
На вогнищі, що відліта.
Ніхто не знає, що є серце.
А все-таки, воно єдине бачить
І миротворить музику стихій.
На гору знову сходить учень.
Учень
Я чую серцем, це найкращий є момент:
Прошу, хоч крихту розкажіть, як Ви літали
Т у д и.
Поет
Все правильно: який новий поет,
Як ледве мовить — всі те знають й аплодують?
Найкраще — це коли тікають в вікна.
Хай краще буде погляд мудреця,
Аніж хвала кількох мільярдів мертвих.
Так душам не нашкодим. Отож, слухай.
Мене не хвалять: ще нічого не зробив
Погано. Отож, Боже помагай.
...Одного разу... я лиш про одне...
В місяці квітні, в дев’яностім році,
Розбились київські найкращі льотчики,
На смерть, з розривом у десятки днів...
От... Ігор Протченко... (зі Львова - І.Ш.)
вслід — Валері Француз...
Ти знаєш, що я майстер політати,
Проте весь був в одній літературі,
Тут — як дзвінок: «Вечірній Київ»... друзі...
Словом, хто друзів-льотчиків втрачав...
Ця атмосфера потім ніби стихла...
Чекай, я від’єднаюся від струмів,
Негоже турбувати чисті душі.
Боже, якби-то людям делікатність...
Не дай Бог свиням крила...
...І ось через два тижні мене, знаю,
Покликали, я полетів туди.
Не дай Бог, щоб без викликів літали.
Це вам не пекло, там — початок раю,
Туди тільки дозрілих викликають.
Ех, люди, люди... От, настройся строго.
...Я вилетів пречистої пори вночі —
І темні сфери пролетів стрілою,
Свідомість розпустилася, мов квітка,
На висоті великій над землею —
І зразу — воля, легкість, радість, радість,
Всевидіння, любов до всього світу,
Точно: без шкіри — й виціловує тебе
Весь океан космічної любові!!
Все напряму відразу видно й чутно,
Куди не глянеш, і всю землю чути,
І все — як музика свободи у тобі,
Що хоч роби! – Тільки подумай.
Але лечу, і плину вище й вище,
І входжу в шар стихій ясно-барвистий,
Немов північне сяйво, що міниться,
Тільки у тисячі разів ще яскравіше.
(Немає на Землі ні барв, ні слів,
Щоб передати музику рухому,
Немов би різноколірний туман розширюється,
Грає, грає, грає, й від зосередження душі
Стає все іншим, і обволікає, й ніби провалюємось
У красу сліпучу, що все захоплює, манить,—
Так, ніби колір переходить в простір).
Але лечу, і плину вище й вище
(Дух чує, вгору йде чи вниз з душею),
І ось я миттю над великою рікою —
Безкрайньою, новою, неземною;
А тут — величність, спокій, урочистість.
Ще вище й вище,— й несказанна радість,
І чистота, і райський дух відчутний,
І ось попереду і нижче мене враз
З’являється... ну... яйцевидна сутність
Слабенького сріблястого кольору,
Немовби ледь фосфоресцірує спереду,
Де особливо її добре видно.
«Я — Анатоль»,— прямо у собі чую,
І зразу розумію: це душа,
Це вона тут, аби мене зустріти.
Як легко і велично ми пливли!
І ось попереду внизу, понад рікою,
Бачим іще одну, чи дві,
І ми їх чуєм, і вони нас чують,
Немов купаються: все — нез’ясненне свято,
Ні краю в ньому, ні часу нема.
І думка Анатоля: «Скажи нашим,
Нехай не дуже побиваються за нами,
Бо нам тут добре». Мить — і відлетів.
І у мені знання, що час вертатись,
Скінчилося, пора на землю, в тіло.
А повертатися, як завжди, не хотілось.
Вернувся — вмить. А не хотілось...
О як не хочеться вертатись в грубе тіло!
Немов в колоду!! Все усвідомлюєш, все, все..
Миттєвість знань: наскільки витончитись треба!.
Усе загрублюється тілом в тьму разів...
...На другий день своєму учню розказав —
Авраменку, котрий на Данченко-молодшій
Одружений, тобто обом. Кажу:
«Не знаю тільки, чого — Анатоль.»
Він каже: «А ти що, хіба не знаєш?
Днів кілька, як ми поховали "Клима":(Клименко Анатолій з Києва - І.Ш.)
В Москві, з напарником — розбивсь».
Так, Анатоль пішов
Вслід за Французом.(Покотілов Валерій з Києва)
Ну, хто далі?
Я всім його слова сказав —
І зупинилися запої і таблетки,
Немов зняло рукою.
...Що з тобою?..
Тепер скажи: нащо всі перелякані оці,
Як ти там був і знаєш?
Хто повернувсь — той враз найкращим став,
Умиротвореним. Для інших це — слова...
Та що цей світ у порівнянні з тим!..
Але і той — все ж відкидає самогубців...
...Пішли до переляканих малих.
(Виходять серпантином вниз.)
..........................................................
П о э т
Спросил бы кто себя: хоть раз хотелось бы ему
Прорваться в вечность, погрузиться в дух и в думы?
Там око сердца видит твердь и небо:
Оно – как будто пьяный мужичонка,
Что пляшет, шапку заломив, на ярмарке судьбы
Бессмертье в сердце – и юдоль печали.
Что видим мы?
Что видим мы?
Что высшее сжирается в нас низшим:
И как же нужно захмелеть, чтоб не погибнуть!!...
...Пьют кровь из сердца, пьют и дух.
Эгей!
Эй, музыканты! Эй, вы, музыканты!
А – ночь. –
И мы одни.
Свет отделился полностью от тьмы.
Одни лишь мы, как светлячки, как звёзды. –
Приблизится – ты или ангелом взлетаешь,
Или умри. А тяжелей всего сердечку,
Малейшему и щедрому сейчас,
Что привязалось, бедное, к земле...
Что ст;ит космос весь, когда убить приходят –
Ребенка меньшего... Не знать вот этого –
Не знать всей тайны сердца человека...
Природа слепнет, лишь бы видеть им.
И вот хрусталик тот летит –
А мир летит — разбить его, убить,
Кричит: «Разбейте в музыку – в ней вечно будет жить!»
Пускай живёт всё, что погибнет! –
Здесь время вносит бед почётный кубок,
Где торжествует пьяный каннибал: за сердце!
За человечье! За бесстрашное! Что смотрит
В несовместимые глаза враждующих убийц –
Отца и матери!!! Земли и неба. Всех тех людей.
За право сердца!
За право жить и право умереть.
Когда наш ослепленный ум его задушит!
За право сердца выскользнуть из рук
Всех дураков, чтоб не поймали и не съели
Ту музыку, что вечно лишь одной душе принадлежит...
Ведь то, что всех нужнее, – сердце – не нужно никому.
Всё самое достойное – убьют.
Ох, тяжко океан-душе, переливается,
Ее ничто здесь не вместит, а т а м – там всё иное.
А сердце бедное всё принимает так, как есть.
А остановится – мир перестанет
На миг лишь враждовать... материки
Сдвигаются и души отогреть идут
На пламени, что рвется вверх и выше.
Никто не знает, что такое сердце.
А все-таки оно одно лишь видит,
И музыку стихий миротворит.
На гору вновь поднимается ученик.
У ч е н и к
Я слышу сердцем: лучше времени не будет:
Прошу, хоть каплю расскажите... Вы летали
Т у д а.
П о э т
Всё правильно: что это за поэт,
Чуть рот открыл – все счастливы и хлопают?
Пусть лучше удирают через окна.
Пусть лучше мудреца короткий взгляд,
Чем похвала тьмы тьмущей мертвецов.
Так мы себе не повредим. Ну, слушай.
Меня не хвалят: ничего еще не сделал
Плохо. Итак, Бог в помощь.
... Вот однажды... я только об одном...
В апреле это было, в девяностом,
Разбились киевские летчики, из лучших,
Разбились насмерть, с промежутком в десять дней...
Вот... Игорь Протченко... и Валери Француз...
Ты знаешь, как я сам люблю полёты,
Но был тогда в литературе с головой,
И – как звонок: «Вечерний Киев»... и они...
Кто летчиков-друзей терял, тот знает...
Потом утрата эта как бы стихла...
Постой, я отсоединюсь от токов,
Негоже беспокоить в небе души.
О Боже, если б людям деликатности на гран...
Не дай Бог свиньям крылья...
...И через две недели – слышу, знаю –
Позвали. Так я полетел т у д а.
Не дай Бог, чтоб без вызова летали.
В ад – запросто, а там – начало рая...
Т у д а лишь зрелых духом вызывают.
Эх, люди-люди... Вот, настройся строго.
...Я вылетел в чистейший час в ночи –
Сквозь сферы темные промчал стрелою,
Сознание раскрылось, как цветок,
На высоте огромной над землёю –
И сразу – воля, легкость, радость, радость,
Всеведенье, любовь ко всем и вся,
Вот точно: шкура отвалилась – и тебя
Целует океан любви вселенной,
Все напрямую сразу видно, слышно,
Куда ни глянь – все чуешь на земле,
И всё – как вольная мелодия в тебе.
И делай всё, что хочешь! Лишь подумай.
А я лечу, теку, всё выше, выше
И в слой стихий вхожу – он ясно-светел
И переливчат, как полярное сияние,
Ну, разве что тысячекратно ярче.
(Нет на Земле ни слов таких, ни красок,
Чтоб передать ту музыку движенья,
Как разноцветный расширяется туман,
Играет, и играет, и от силы сосредоточенности духа
Все изменяется, и обволакивает душу, и будто валишься
В сиянье красоты, что всё захватывает, манит –
Так будто цвет в пространство переходит.)
А я лечу, теку, всё выше, выше,
(Дух слышит, вверх он или вниз идет с душою),
И вот я вмиг над величавою рекою –
Бескрайней, новой, неземною;
А здесь – величие, спокойствие и праздник.
Всё выше, радость, что не рассказать словами,
И чистота, и ощущаешь райский дух,
И вот внезапно впереди, немного ниже
Является... ну... яйцевидной формы сущность
Серебряного цвета, будто в дымке,
И впереди едва заметно фосфоресцирует,
Где этот свет ее всего заметней.
«Я – Анатоль», – в самом себе я слышу
И сразу понимаю, что душа –
Его душа – пришла ко мне навстречу.
Как было нам легко и ясно плыть!
А впереди и ниже над водою рек;,
Еще одна... нет, две,
И мы их слышим, и они нас слышат,
Словно купаются: всё – несказанный праздник,
Нет ни конца ни края, ни времён.
И слышу Анатоля: «Скажешь нашим,
Пускай не сильно убиваются за нами,
Нам здесь прекрасно». Миг – и улетел.
И знаю я, что время возвращаться,
Всё кончено, пора на землю, в тело.
А возвращаться не хотелось, как всегда.
Вернулся – вмиг. А не хотелось...
О, как не хочется влезать обратно в шкуру!
В колоду эту! Понимаешь всё, всё, всё...
Мгновенность знаний: как же нужно утончиться!..
Всё телом огрубляется в тьму тем…
Я своему ученику наутро рассказал –
Авраменко, который муж Данченко-младшей,
То есть обоим им. Я говорю:
«Не знаю, почему вдруг Анатоль».
Он говорит: «А разве ты не знаешь?
Как только мы похоронили Клима,
В Москве с напарником – разбился».
Да, Анатоль ушел.
Вслед за Французом. Ну, кто потом?
Я передал его слова друзьям –
И прекратились все запои и таблетки.
Как будто всё рукой сняло.
... Но что с тобой?..
Теперь скажи; зачем все перепуганные эти,
Когда ты сам был т а м – и знаешь?
Тот, кто вернулся – сразу лучше стал,
С приветным духом мира. Это не слова...
Да что сей мир в сравненьи с тем!..
Но тот – самоубийц не принимает...
...Пойдем к испуганным, им нужно дать на вырост.
(Выходят по серпантину вниз)