Майдан у Львові. Багато тіней.
Входять Тіні-переслідувачі і Народ.
Тіні-переслідувачі
Він отуди пішов.
(Народ виявляє П о е т а.)
Народ
Хто ти?
Поет
Ловець я з острова свободи.
Народ
Ти нас не нервуй. Чого ти нас нервуєш?
Поет
Нервовим владу не давай:
Запустять кігті — видерешся з кров’ю.
Всі просять лиш одне: скажи брехню
Про нас, про світ. Правду кажу:
Які ви всі дурні, себто, прекрасні.
Народ
Звідки ти знаєш? Сам ти дурень.
Поет
Я дурник: правду дозволяють говорити
Лиш божевільним і дурним.
Народ
Побув би ти у нашій шкурі. Хто є ти?
Поет
Ловець я з острова: вогнем годую
У воді; ех, сірі!
А пара б із вас вийшла!
Світ закипа, бульки ідуть —
Повісять багатьох на гіллях неба
За їхні ж генії. Поети — й ті
Не знають хід таємний. Вод потвора
Все вирина обличчям — й лиже,
Лиже цей материк, ще острів волі,—
Що над ним майорить геній, де стає легко
На серці й на душі: так швидко
Розверта проти вчорашнього. Не бачите?
Се треба око духу — вже нелюдське
У строгості.
У нім великий спокій і безмежна ясність:
Се убива страх смерті, який котить
Все ваше колесо життів.
Я — око в урагані.
Безсмертя хочете — так славте дух.
Народ
Ти хочеш слави?
Поет
Бажання слави? — підленький страх смерті,
Незнання місця справжнього; що як прийшло—
Так і пішло, і то найкраще —
Як на тому ж місці.
Абсурдна слава від людей — людей нема;
Народ — це ви, це те, що маю вбити,
Пропалити і переплавити в богів:
А пара б із вас вийшла. Вперед!
Вперед попереду циклону — там просвіт:
Не вистачало, щоб суконні рила
Від страху смерті грали перед мною
Дешевенький любительський спектакль
Води... Вперед — в вогонь, до Бога!
Блискавка слова б’є найвищих, — вас, малих,
Оберігає власна малість. Уперед,
Хто з відбитком Небес, з печаттю!
От страхопуди; ні жити не дадуть, ні вмерти.
Їжте вогонь! Хто не з цієї опери — нехай:
Сонце в воді — і підпливають риби;
Життя підводний сон, не висуваються на вітер,
Все арабески носяться — і тіні і
У малахітах: я ж то чую ваші
Всі буль-буль-буль-буль-буль.
Води набрали.
Кам’яний вік; так, мокре діло не горить.
Людина з добрим серцем — не тлумить:
Чим відрізняються знавці бібліотек
Хімічних від польово-поетичних.
Передні з народу стоять роззявивши роти, не знають,
як почати думати.
Задні з народу
Він що, з повітрям розмовляє?
Поет
Простір просякнений німою тонкістю. Ловіте
манну.
З народу
Що він крутить?
П о е т
То ваші душі відлітають від брехні,
брехня :— від вас.
З народу
То як же це: ми не говоримо — і брешемо?
Голова замалимонилась.
Поет
Їжте слово-вогонь!
Викиньте голови чужі.
Народ
То дивне слово. Дуже дивне слово.
Як все це з’їсти?
Поет
Як ви довго, слова, як ви довго, як мрія,
Колихали надію мою!
Мов бузкові берези —
Весняні терези —
Оголену юнь.
Поезіє! небачена ніде,
Твій промінь мене плавить і веде,—
Чому на серці часто відчував:
Не тяготій, танцюй, покинь слова?
Любов пішла в палаючий пагін —
Блискучий, для людей жахливий він —
Я струмів Сонця в небесах нажив,
Все людське стало ніби враз чужим,
Де в шкаралущах думають, що вільні.
Лиш вирвавшись — оціниш божевільню.
Та те й не скажеш, як не пережив
Людей і час, і біль, і неба дзвін.
Де божевільня? — скрізь, скрізь, скрізь:
«Нам геніїв не треба, всі кнури.»
Загинете — хто з вас не стане їсти
З Небес вогонь!
Т і н ь-переслідувач (вбік)
Ну, що ти зробиш, знов пішов у Святий Дух.
Події інші там; треба стягнуть в народ.
Поет
Козаче, не журись, я прийду до народу.
(Співає.)
«От жінка! Між ногами — вся Земля:
Труба енергії аж колиха травою,
І хто туди попав хоча б здаля,— тра-ля!,
Той кажуть, що накривсь м...ю.
З ким поведешся — від того й наберешся,
Хоч стій, хоч падай — від народу вість.
От жінка! Щось як ляпне незумисне —
То точно: як у воду подивилась.
Пророк із жінкою воює смачно,— з хистом! —
Або зовсім ніяк — щоби молилась.
З ким поведешся — від того й наберешся,
Хоч стій, хоч падай — від народу вість.
Лиш горе одкрива око душі —
І в оці чистім серця глиб і космос,—
Дивись: може, дана остання мить,— скажи!
Кого й навіщо ти ловив за коси?
Усе віддай, лиш духом не вгасай!
Лети до Бога, якщо Божа вість!»
Задні з народу
Це, видно, наш.
Передні з народу
Це, видно, божий.
Поет
Ну що ж, скоро за пів на другу:
Ось-ось заквакають жаби —
Й полізуть животами в горло.
Вже душать; мене простір кличе.
Тіні-переслідувачі
Та він неграмотний!
Поет
Грамотність — не мудрість.
А мудрість — це притягнена любов
Небес і кращих із народу.
Тіні-переслідувачі
Та в слові клишоногість!
Поет
Коли несуть вагоме.
Передні з народу
Набридло все, дихни ще божим словом.
Тим самим, ще раз.
Поет
Усе притягує любов.
Хотілося б: душа з душею,
Серце з серцем.
Та є ворожість і любов землі і неба.
Передні з народу
Чому ж ти дивишся поверх всіх нас —
Не часто дивишся нам в очі?
Поет
Що мені світ? Повільно лущать
Камінь в нирках: на переміні амплітуд.
Не той розмах. Я чорнороб, в мені удар.
Чому не дивлюсь в очі? Вільгість хмар;
Люди згорять, як гляну в вічі я:
Вічність — цнотлива,
Час тут — грубіян,
Вода ріки часів аж в серці.
Піду у вічність — і розгубитесь в ті дні:
Вогонь закриє погляд у мені,—
Що ж робить рибам у живім огні?
О небо! Мною книги вогняні
Пиши, поки ніхто не розуміє,
Лишай сліди — так, по-слов’янському,
Перед всіма; коли прозріють — вб’ють.
Не час — стан духу суть є і мета:
Є стан — учні втікали від Христа.
Втечете ви, коли дійде і возсія:
Чому вам не дивлюсь у вічі я:
Я бережу вас від любові-смерті.
(Все мовчить.)
Вмираю я для слова й для землі,—
У небі щедрість! Щедрість там без мірки!!!
Тут я дихну — всі слабнуть по комірках.
Що їм до пекла і до раю?! —
У них химера в грудях грає!
Земля дурна: вже не лише енергозгустком —
Вона у мене праскою запустить.
У неї — ходором душа:
Світ лиш живе, щоб геніїв збивать.
Не зупинімся ж перед духу летом:
У світі йде єдина боротьба — щоб буть поетом.
Усе віддай, лиш духом не вгасай!
Народ
Що ж робиш ти?
Поет
Що я роблю? Погоду.
А те, що з рота Бог витягувать почав
Магніти майбуття — так Бог
Мудріший за усіх до купи взятих.
Щасливий той, хто постраждав за нього.
Але в любові, в вічності самій
Ви спаленієте, торкнувшись блискавкою мислі
Весілля блискавок над океаном!
Як бинди трепетні!
Як коровай з’їдає коровай,
Як небо випивається землею! —
Жених гряде.
О демос, о народ-диявол; вбиває
Женихів інтелігентних.
Кого серця несуть,
Кого вже тягнуть думи,
А кого — фалос,—
А ти на все дивись, спадай, як злива:
Час — грубіян,
Вічність — цнотлива,
Попробуй ожени собою.
Танцюй під дудку грубіяна:
Вічність — цнотлива,
Челядь — часом п’яна;
Хижа не тісна,—
Челядь збісна,
Зірки в страшнющому запої.
Вся атмосфера сирувата:
І репутації свої всі підмочили,
І мертві бджоли не гудуть! —
Якщо ж гудуть, то тихо-тихо.
О марево! Блювотина і слиз,
О, що слідом женеться? —
Все те ж: гарячий урочистий верх,
Смердючий мокрий низ.
Ви ж проститутки всі: прості й художні.
Ви ж блудодієте — живучи без любові.
Що ви, як б...і, водите губами
Набік, малюєте каприз?
Ще не було такої проститутки,
Котрої б не зцілив.
Спустимось нижче:
За кого сватаєте Україну?
За Бога — чи диявола Європи?
Дрібнота! Ох, дрібнота скрізь...
Більш балаболять — менша дух.
Вривається шумне весілля, закручується під циганську
музику: «Ой-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля...!»
Поет
Слава Ісусу Христу! Слава Ісусу Христу!
Слава Ісусу Христу!
(Всі завмирають, паралізовані.)
Поет
Ви мене живим одспіваєте...
Я вас навчу любити Бога.
(Співає.)
«Тримайсь, козаче,
Не цілуй її.
Цілуй-но хвилю —
В хвилі солов’ї.
Кохання невзаємним не буває:
На хвилі серця
Соловей співає,
Душа народу спить,
Троянди кущ ще не палає!»
Поговорили — легше стало:
Свою отруту в когось перелляли;
Так весь народ — переливає в мене.
Звір є звір. Волі не винесе вузенький лобик.
(Співає.)
«Золотий мій дім,
Легінеку мій,
Сонцем в тиші сумуєш.
Ой, вже, майбуть, я
Так і не скажу,
Як ти в серце стукаєш.»
Народ
Що ж нам робить?
Поет
Поставмо духу шпиль.
Із сцени в сцену тягне протяг в дусі:
Відходить дух — і осідають думи й дії,
Душа знекрилена вже зароста землею —
І протяг тягне в темні переходи;
Рушив театр; мимо — краса, здоров’я і любов:
Або є дух, любов — або все мимо.
Тоді йде блискавка спалить осілий хлів:
Любові дар — цілком у інших мірках:
Гине – не дихаючи грізно на мерців.
Постав же духу шпиль —
Пробитий розум викинь, він — не ти.
Чому я для землі вмираю? —
Душа торкнулася любов’ю раю.
Женіть мене — тоді за мною підуть всі.
Я зблизька — то для душ є лихо;
Якби-то грубі мали делікатність.
Передні з народу:
(в пориві, полюбивши себе за цей порив оберегти
чистого від бруду)
Лише слова — йди геть!
Іди й не говори! Йди геть!
Задні з народу
Ганьба! Ганьба! Він відірвався від народу!
Пішли їсти!
Передні з народу
Йди геть! Йди геть! Не знічуй розум.
Поет
Воістину, одне і те ж повік:
Природа дар дала — дала й калік:
Сліпі створили всевидющу свічку:
За істину згорю в театрі знов,
Свіча горить, душа і тіло, і музика, і занавіс,
І сонце, й зорі — і любов! —
Любов всіх дивиться:
Нехай живе любов!
Народ
Ми любимо тебе! Йди геть!
Поет
(співає)
«Україно, зоряна трава,
Чом ти небом сієш, сієш зорі?
Чом ти серцем з серцем не говориш?
Де твоя небесна голова?
Хилишся на часових вітрах,
Не летиш у думці проти вітру,
Дай я сльози з серця твого витру,
Отряхну од тебе тьму і прах.
Скинь – в імя Христа – усякий страх
І пітьму, зі мною несумісні:
Бог дає тобі – це Боже місце:
Ока духу в зоряних вітрах!
Україно, зблиснемо смерчем,
Світ здригнеться від осердя мислі,
І коли на тобі він зависне —
Ось моє безсмертнеє плече.»
Де ваша музикальність?
Народ
Ми любимо тебе! йди геть!
Поет
Священно люблять — женяться на інших.
Народ
Йди геть! Подалі від гріха!
Поет
Зовні єднаються — там зсередини розбрід.
Женуть мене — і зсередини єдність!
Небесний шлюб — або наземні діти.
Не пізно думати.
Народ
Ти нам чужий
Ти вільний.
Не шарпай душі;
Іди геть. Не гніви Бога.
Поет
Все помішалося;
в храмах — «Мораль християнина»
Читають чужоземні відьмаки.
Кохана! Де твої роки?
Їх і нема. Є блискавки,—
Над вирами все блискавки і блискавки,
Слово усіх збира й верта до неба,
На хвилях ми з тобою в серці
І розступились океан й граніт для свіч.
(Співає.)
«Чума накрила всі доми,
Чума лютує,
Любов здійма найлегші душі —
Й тим рятує.
Цілую пальчики твої
На світ-розлуку,
А зводить Бог не для сім’ї —
Для світла духу».
Отак вас з світу виганятимуть колись!
Жалію, Боже, тих, хто не кохав!
Час розкидає святості багаття.
Жалію всіх на віки-вічні, браття!
Убийте, що як всі, не промовчав.
Помилуй, Боже, тих, хто запалав;
Спускають космос, як огненні сталактити!
Ми рівні всі, хто за любов убитий!
За правду вигнаний! За те, що покохав!
Не на Землі все головне — а там.
Що притягнув, що мене гріє й тягне,
найкраще — там.
Задні з народу
У тебе чуже око.
Вже час! Пора! Обід!
Поет
Любове! Нащо ти мене кидаєш?
Любове, нащо витягаєш хаос?
У колі сонце. Серце плаче кров’ю.
Як тяжко прощаватися з любов’ю!
Учень
Росте провалля поміж Вами і всіма.
Дехто горить, хтось в душі має осадок.
Поет
(крізь чисті сльози)
Жахливо будуть з Неба випадати!
Енергія-горизонталь буде лунати
Побіля згаслих: «Друкувати! Друкувати!»
Побіля мертвих: «Лікувати! Лікувати!»
«Видовищ!», «Хліба і вина!», «Ума палату!»
А біля мене, голубиної дороги,
Саме повітря золоте буде співати:
«Свободи! Волі! Бога! Бога!»
(Повітря співає:
«Свободи! Волі! Бога! Бога!» «Свободи! Волі! Бога! Бога!»)
Поет йде, плачучи, геть.
Учні піднімаються за ним.
Народ випадає.
Задні з народу:
Нарешті — обід!
(Повітря співає: «Свободи! Волі! Бога! Бога!»)
(Завершення - в наступній гл. 14)
Площадь во Львове. Множество теней.
Выходят Т е н и - п р е с л е д о в а т е л и и Н а р о д
Т е н и - п р е с л е д о в а т е л и
Он вон туда пошел.
(Народ видит поэта.)
Н а р о д
Ты кто?
П о э т
Ловец я с острова свободы.
Н а р о д
Ты нас не нервируй. Чего ты нас нервируешь?
П о э т
Власть – дело не для слабонервных:
Запустят когти – выдерешься с кровью.
Все просят одного: вранья побольше
О нас, о мире. Говорю вам правду:
Вы дураки. Ну, то есть вы прекрасны.
Н а р о д
Откуда знаешь? Сам дурак.
П о э т
Я дурачок: позволяют правду сказать
Лишь сумасшедшим, дурачкам.
Н а р о д
Тебя бы в нашу шкуру! Ты-то кто?
П о э т
Ловец я с острова: я пламенем кормлю
В воде; эх, серость!
А пар из вас бы вышел!
Мир закипает, пузыри идут –
Повесят многих т а м на ветках неба
За их же гении. Поэты – даже им
Не ведом тайный ход. А мерзость вод
Всплывает вверх лицом – и лижет,
Всё лижет этот материк; но остров есть у воли –
Над ним высоко реет гений, где так легко
На сердце и в душ;: так быстро
Идет против вчерашнего. Не видите?
Тут нужен глаз от духа – строгий, уж;
Нечеловеческий.
Великий в нем покой, безбрежна ясность:
Он убивает смерти страх, который катит
Всей вашей жизни колесо.
Я – урагана глаз.
Бессмертья жаждете – так славьте дух.
Н а р о д
Ты хочешь славы?
П о э т
Желанье славы? – подленький страх смерти,
Незнанье места истины; что как пришло –
Так и ушло, и лучший выход –
Когда на том же месте.
Абсурд, что слава от людей – людей-то нет;
Вы – вот народ; то, что убить я должен.
Убить и прокалить – и переплавить
В богов. Чтоб пар пошел. Вперёд!
Вперед перед циклоном – там просвет:
Вот не хватало, чтоб с суконным рылом
От страха смерти предо мной валяли
Дешевенький любительский спектакль
Воды... Вперед – в огонь и к Богу!
Из слов бьет молния, из высших – ну, а вас
Оберегает ваша малость. Вперед,
На ком клеймо небес, с печатью!
Вот страхолюды; с ними ни жить, ни помереть.
Ешьте огонь! Кто не из этой оперы – пускай:
Солнце в воде – и подплывают рыбы;
Жизнь как подводный сон, и нос не высунут на ветер,
Всё арабески носятся – и тени
В зелёнке пестрой: я же чую ваши
Все буль-буль-буль-буль-буль. Воды набрали.
Каменный век; да, мокро дело не горит.
А человек с пожаром в сердце не коптит:
Вот чем разнятся знатоки библиотек
Химических от взлётно-поэтических.
Передние из народа стоят, раскрыв рты, не знают, как начать думать.
З а д н и е и з н а р о д а
Он, это, разговаривает с кем? Что, с воздухом?
П о э т
Простор, пронизанный безмолвной тонкостью.
Ловите манну.
И з н а р о д а
Что он крутит?
П о э т
То ваши души отлетают от вранья,
Враньё – от вас.
И з н а р о д а
Как это так? Мы ничего не говорим – и врём?
Голова замалимонилась.
П о э т
Ешьте слово-огонь!
Выбрасывайте головы чужие.
Н а р о д
Что за слова такие? Удивительное дело.
Как это – съесть?
П о э т
Как вы долго, слова, как мечты вольный ветер,
Берегли вы надежду мою!
Как березы в снегу
Равноденствия ждут –
И мечтают о мае и цвете.
Поэзия! Невиданный полёт,
Твой луч меня и плавит, и ведёт, –
Хотя и в сердце часто слышал я:
«Оставь слова, будь на земле земляк!»
Любовь ушла в пылающий побег –
Здесь выдержит не каждый человек –
Я токи солнца в небесах нажил,
Все человеческое стало вмиг чужим.
Жизнь мнится тем, кто спит в комфортной коме.
Лишь вырвавшись, увидишь – был в дурдоме.
И не узнаешь, если сам не пережил
Людей и время, неба звон и стон без сил.
Дурдом повсюду – всюду, всюду, всюду:
«Не гении мы, дайте жить спокойно людям».
Погибнете – все, кто есть не станет
С небес огонь!
Т е н ь-п р е с л е д о в а т е л ь
(в сторону)
Ах, чтоб тебя, опять свят дух в его репертуаре.
Там разворот иной; ну, что, пойдем в народ.
П о э т
Ты не горюй, казак, я и приду к народу.
(Поёт)
Ох, женщина! Меж ног – сама Земля:
Труба энергии колышет травы в ритме джаза
И кто туда попал хоть издали, – тра-ля! –
Тот, говорят, накрылся медным тазом.
С кем поведешься – от того и наберешься,
Хоть стой, хоть падай – правду говорят.
Ох, женщина! Как ляпнет что-нибудь –
Так точно, будто в воду поглядела.
Пророк воюет с ней со смаком и по сути –
Или никак – чтобы молилась смело.
С кем поведешься – от того и наберёшься,
Хоть стой, хоть падай – правду говорят.
Лишь горе открывает глаз души –
И в этом чистом оке сердца космос
Смотри: быть может, это твой последний миг, – скажи!
Кто виноват, что ты не видишь дальше носа?
Отдай последнее, лишь дух не угашай!
И Богу – сердце, если слышишь весть от Бога!»
З а д н и е и з н а р о д а
Да видно: наш.
П е р е д н и е и з н а р о д а:
Да видно, божий.
П о э т
Ну, что же, скоро два часа:
Вот-вот заквакают –
И влезут животами в горло.
От них я задыхаюсь; даль зовёт.
Т е н и-п р е с л е д о в а т е л и:
Да он неграмотный!
П о э т
Грамотность – не мудрость.
А мудрость – привлеченная любовь
Небес и лучших из народа.
Т е н и-п р е с л е д о в а т е л и:
И в стиле косолапость!
П о э т
Когда несут весомое.
П е р е д н и е и з н а р о д а
Всё надоело, ты дыхни еще раз божьим словом.
Вот тем, еще раз.
П о э т
Любовь всё привлекает.
Хотелось бы: душа с душою,
Сердце с сердцем.
Но есть враждебность и любовь земли и неба.
П е р е д н и е и з н а р о д а
Но почему ты смотришь нам поверх голов –
А нам в глаза нечасто смотришь?
П о э т
А что мне мир? Скрипят и трутся
Камни в почках; на перемене амплитуд.
Не тот размах. А я чернорабочий.
Могу ударить. Капля камень точит,
Но вы сгорите, если гляну я:
Стыдлива вечность,
Время – грубиян.
Вода реки времён аж в сердце.
Уйду я в вечность — растеряетесь на дне:
Огонь закроет окоём во мне –
Что делать рыбам в том живом огне?
О небо! Огненные книги в вышине
Ты мной пиши, пока никто не понимает,
Следы оставь — так, по-славянски, между нами,
Когда прозреют, то убьют.
Не время, а стоянье духа – суть и цель;
Ученики Христа – и те пошли на мель.
И вы сбежите, раз увидев и поняв.
Вот потому и не смотрю в глаза я вам:
Я берегу вас от любви как смерти.
(Всё молчит.)
Я умираю и для слов, и для земли –
А в небе щедрость! Щедрость там без меры!!!
Я здесь дыхну – все в доме престарелых.
Что им до ада и до рая?! –
У них химера в голове играет!
Земля тупая: не энергосгустком –
Так утюгом мне в голову запустит.
То киселем, то ходуном ее душа:
Мир тем и жив, чтоб гениев сбивать.
Не остановимся же, видя дух на взлёте:
Поэтом стать! – за это с миром бьётесь.
Отдай им всё – лишь дух неугасим!
Н а р о д
Что ты творишь?
П о э т
Что я творю? Погоду.
А то, что изо рта Бог начал вынимать
Магниты будущего – так на то он Бог,
Мудрее мудрецов всех вместе взятых.
И счастлив тот, кто за него страдает.
В любви, что значит – в вечности самой –
Воспламенитесь вы, коснувшись молниею мысли
Гремящей свадьбы молний над водою!
Как ленты на ветру!
Как каравай съедает каравай,
Как небо выпивается землёю! –
Жених грядёт.
О демос, о народ с рогами; убивает
Он женихов интеллигентных.
Кого сердца несут,
Кого на тросе тянут мысли,
Кого и фаллос,
А ты на всё смотри и падай ливнем:
Да, время – грубиян.
Вечность невинна,
Попробуй на себе женить.
Танцуй под дудку грубияна:
Невинна вечность,
Челядь – в ударе пьяном;
Дичь в полном теле –
Взбесилась челядь,
В запое страшном звёзды жаждут.
Вся атмосфера серовата:
И репутацию свою все подмочили,
И косы мёртвых в тишине,
И крокодил летит тихонько.
О марево! Блевотина и слизь,
А что бежит по следу? –
Всё то же: верх торжественный горячий,
Смердящий мокрый низ.
Вы ж проститутки все: просты и артистичны.
Вы ж блуд творите, без любви живя.
Что вы, как «бэ», губами криво набок
Поводите, рисуете каприз?
Но не было еще такой гетеры и холеры,
Которую б не вылечил. Спускаемся пониже:
Вы за кого хотите сватать Украину?
За Бога – или дьявола Европы?
Всё мелюзга! Повсюду и везде...
Где больше мелют, там мельчает дух.
Врывается шумная свадьба, закручивается под цыганскую
музыку: «Ой-ля-ля-ля-ля-ля-ля..!»
П о э т
Слава Иисусу Христу! Слава Иисусу Христу!
Слава Иисусу Христу!
(Все замирают парализованные.)
Вы меня при жизни отпоёте...
Я вас научу, как любят Бога.
(Поёт)
«Держись, казак,
И не целуй её
Целуй волну –
В ней соловей поёт.
Любовь неразделенной не бывает:
Под небом сердца
Соловей летает.
Душа народа спит,
И над шипами розы не пылают!»
Поговорили – сразу отпустило:
Свой яд в другую душу перелили;
Так весь народ – в меня переливает.
Зверь – это зверь. Свободы не выносит узкий лобик.
(Поёт)
«Золотой мой дом,
Миленький ты мой,
Солнцем в тишине аукаешь.
Ой, а я тебе
Так и не скажу,
Как ты в сердце тукаешь».
Н а р о д
Так что ж нам делать?
П о э т
Поставим духа шпиль.
Из сцены в сцену тянет, тянет в духе:
Выходит дух – и оседает мысль и дело,
И обескрылена, душа врастает в землю –
Сквозняк затянет в темном переходе;
Шел театр; мимо – здоровье, красота, любовь:
Есть дух, любовь – или всё мимо.
Тогда и молния идёт на постояльцев хлева:
Дары любви – в других системах меры,
Живым направо, мертвецам – налево
Поставь же духа шпиль –
И выбрось ум побитый, он – не ты.
За что в тебе, земля, я умираю? –
Душа любовью прикоснулась к раю.
Меня прогоните – тогда пойдут за мною все.
Я близко – то для душ слепых беда;
Но если бы была у грубых деликатность.
П е р е д н и е и з н а р о д а
(в порыве, полюбив себя за этот порыв уберечь
чистого от грязи)
Одни слова – иди, иди отсюда!
Иди, не говори! Пошёл, пошёл!
З а д н и е и з н а р о д а
Позор! Позор! Он оторвался от народа!
Пошли обедать!
П е р е д н и е и з н а р о д а
Пошёл! Пошёл! Не забивай мозги.
П о э т
Воистину, одно из века в век:
Природа дар дала – и с ним калек:
Слепцы слепили просвещенья свечку:
За истину сгорю в театре вновь,
Свеча горит, душа и тело, и музыка, и занавес,
И солнце, звёзды – и любовь! –
Любовь всех смотрит ясно:
Пусть живет любовь!
Н а р о д
Мы любим! И тебя! Проваливай!
П о э т
(поёт)
«Украина, звёздная трава,
Почему ты небом сеешь звезды?
Почему сердцам с тобой непросто?
Где твоя небесная глава?
Клонят ветры времени тебя –
В мыслях против ветра не взлетаешь,
Слезы сердца твоего я вытираю,
Тьму и прах стряхну, тебя любя.
Украина, смерчем поднимись,
Содрогнется мир от центра мысли,
И когда он на тебе зависнет –
На плечо бессмертья обопрись».
Где ваша музыкальность?
Н а р о д
Мы любим! И тебя! Проваливай!
П о э т
Священно любят – женятся за деньги.
Н а р о д
Пошёл, пошёл! Подальше от греха!
П о э т
Все как один снаружи – так распад внутри.
А как поэта гнать – внутри единство!
Небесный брак – или земные дети.
Не поздно вам подумать.
Н а р о д
Ты нам чужой:
Уж больно ты свободный.
Не трогай души;
Бога не гневи. Вали!
П о э т
Смешалось всё: и в храмах «Христианскую мораль»
Читают ведьмаки из Ватикана
Любимая, где твой восход румяный?
Пропал и след. Есть только раны, –
Над пенной бездной диких молний рваных,
А Слово собирает всех – и в небо,
Мы на волнах с тобою в сердце,
И расступились океан с гранитом ради свеч.
(Поёт)
«Чуму накрыла все дома,
Чума сжигает.
Любовь подымет тонких души –
Тем спасает.
Целую пальчики твои
На свет-разлуку,
А сводит Бог не для семьи –
Для света духа».
Вот так вас будут всех сживать со света!
Жалею, Боже, тех, кто не любил!
Пора разбрасывает святость без изъятья.
Жалею всех навек, мои святые братья!
Убейте тех, кто не молчал, как все.
Помилуй Боже, тех, на взлётной полосе;
Спускают космос – огневые сталактиты,
Мы все равны, кто за любовь убит был!
За правду изгнан! За любовь, что высота!
Не на Земле всё главное – а т а м.
Что притянул – меня зовет и греет,
Всё, что по правде – только т а м.
З а д н и е и з н а р о д а
У тебя чужой взгляд.
Уже пора! Пора! Обед!
П о э т
Любовь! За что меня бросаешь?
Любовь, за что вытягиваешь хаос?
Сияет солнце. Сердце плачет кровью.
Как тяжко расставаться нам с любовью!
У ч е н и к
Растет меж Вами и народом пропасть.
Кто плавится, кто на душе несет осадок.
П о э т
(сквозь чистые слезы)
Как страшно будут выпадать из неба в морок!
Энергия-горизонталь поднимет шорох
Среди погасших: «Всех печатать! Всё печатать!»
И возле мертвых: «Доктора в палату!»
«Вина!» и «Хлеба!», «Зрелищ!» и «Зарплаты!»
А мне открыта будет в небо путь-дорога
Сам воздух золотой мне запоет:
«Свободы! Воли! Бога! Бога!»
«Свободы! Воли! Бога! Бога!»
П о э т идет в слезах прочь.
Ученики поднимаются за ним.
Народ отпадает.
З а д н и е и з н а р о д а
Наконец-то – обед!
Воздух поет: «Свободы! Воли! Бога! Бога!»