Вариант первый
Оригинал:
Нескошена печаль моєї долі
Блукає десь, по вибалках крутих
І серце знов стискається від болю...
Хоч не за себе, ні... Болить за тих,
Хто так любив її, свою Вітчизну,
І боронив від лютих ворогів,
Що мріяли відсвяткувати тризну,
Нас скинувши з Дніпровських берегів...
І так віки. З століття у століття,
Коли здавалось: похитнулась твердь, -
Змітав козак з землі своєї смІття,
З словами: "Україна, або смерть!"...
Отож, запам'ятайте, гультіпаки,
Ті, хто козацьку проливає кров:
Де вмре козак, розквітнуть в полі маки,
Їх душі оживуть серед дібров.
А де впаде й зотліє ваше тіло,
Як то було, впродовж усіх епох,
Щоб іншим воювати не кортіло, -
За кілька літ зросте чортополох!
©Еміль Дубров
Перевод с украинского Светланы Груздевой:
Не скошена печаль моей судьбины,
Блуждает лишь лощинами, на грех.
И сердцу больно от моей кручины…
Не за себя уж, нет… Болит за тех,
Кто так любил её, свою Отчизну,
Спасая от непрошеных врагов.
Мечтали те устроить всем нам тризну,
Как скинут нас с днепровских берегов…
И так веками. Каждое столетье,
Когда, казалось, пошатнулась твердь,
Сметал казак проклятье лихолетья
С присловьем «Украина или смерть!»…
Запомните же, шустрые вояки:
Кто проливает кровь, вовек не прав.
Падёт казак – там расцветают маки:
То души оживают средь дубрав.
…Где упадёт, истлеет ваше тело,
Как было в продолженье всех эпох,
Другим чтоб воевать не захотелось, –
За малый срок взрастёт чертополох!