***

                Бабусі Ксенії

Було у бабусі намистечко.
Не просте, а з перлинами низочки
на шовкових, тонесеньких ниточках.
Ще корали і сріблені стрічечки.

Скільки років воно зберігалося,
а часів, а подій перебачило!
На свята визначні одягалося,
поспішало на перше побачення.

А ще вишита довга сорочечка
із орнаментом землі-матінки,
світового дерева часточка —
чарівний оберіг українки.

Поверх неї вдягалася плахточка,
підперезана пасом запаска.
Чобіточки — сап’янова шкірочка
(батько зшив, на те його ласка).

Все бабуся мені показувала
і про давні часи повідала,
про що знала, про що згадувала,
та що чула від діда-прадіда.

Стародавнього роду козацького,
Запорізької Січі славетної,
невловимого духу вояцького,
охоронців землі заповітної.

Скільки бід пронеслось ураганами,
всі поля лютим горечком зорані.
Піднялися могили курганами,
люду згинуло — море з зорями.

Невідомі, не пораховані,
голодовками замордовані.
Непідкорені, закатовані,
під червоними невпокорені.

До останнього, до загибелі
і повстанці були, і залишенці.
А по білому світу розкидані...
Депортовані, висланці-вигнанці.

На поріг прийшла війна лютая,
закрутила людей, в пекло кинула.
Сумувала земля, ледве дихала.
Білий світ чорні хустки поглинули.

Те нещастя в родину закралося,
наче навпіл душа розірвалася.
Так жила: виглядала — не вірила,
все чекала, весь час сподівалася.

Біля давніх ікон вік молилася
за дітей, за онуків і правнуків.
Щоби Матінка заступилася
та щоб війн не було, навіть натяків.

Десь поділося “добре” намистечко,
в метушні повсякденній утрачене.
Часу річечка, як крізь ситечко,
пронесла покоління бабине.

Та не втратити б нам пам’яті!
Хто ми є, звідкіля з’явилися?
Куди йшли, тиранами стиснуті?
Чи край рідного вогнища грілися?

Зараз би не схилитись, не схибити!
Задля воленьки у майбутньому
об’єднатися, ярмо скинути,
ворогів подолати по-мужньому.

Задля діток, онуків і правнуків...

06.2017 р.