Я не хочу писати вірщі сумні,
Як живу зараз в ріднім краю.
Хочеться вірить, що ми не одні
Відстоюєм долю свою.
Дивиться сумно Запад на нас,
Не вірить, що прагнемо миру.
Ми ж не прохали лізти до нас,
Не треба нам вашого сиру.
Прагнули волі і щастя в краю,
Де розцвітали з квітками.
Наші заступники зараз в раю,
Склали життя за нас з вами.
Війська ввели в наше місто тихе,
Щоб нас від когось спасати.
З вашим приходом лишь горе лихе
Кожного стало касатись.
Було все мирно, ми працей пишались,
Дітки навчались у школах.
Мріяли, ніжно життя ми кохали,
Співали на рідних двох мовах.
Нас поділили на Запад - Восток,
Ті, хто портфелі все ділять.
Дайте свободи і миру ковток,
На Донбасі ніхто вам не вірить.
Я не хочу писати вірщі сумні,
Про закоханих хочу писати.
Про квіти, що в полі цвітуть навесні,
Про ніжність, що дарить нам мати.
Хочу дарити всім ніжні слова,
Доброту до людей доносити.
Влада хунтіївська, ти не права,
Раз Донбас хочешь запоносити.
Я не хочу писати вірщі сумні,
Не хочу, а отже не буду.
Будем щасливі ми навесні,
Хунта нас не погубить.
Ми не здамося Обамі чужому,
І Європі ми не здамось.
Нас до полону не взяти нікому,
Ми не пустим життя на авось.