Ти казала: іти не гріх,
Якщо пам’ять дочасно згасла.
Ненадійна, як перший сніг,
Не щаслива, і не нещасна.
Пригадай, коли світ з-під ніг,
Що знічев’я собі привласнив.
Ти промовив: чекать не гріх,
Доки світло у вікнах гасне.
Доки спогадом птах ширя
І грудьми, наче в скло, - у тишу.
Доки вічність її ім’я
День за днем на асфальті пише.
І дивився на став здаля,
Що у лід - як в блискучі шати.
Наче долю, топтав гілля -
Вечорів і заграв відплату.
Зорі в коси хотів вплести,
Перейти гір далеких пасма.
Для обох збудувать мости,
Але пам‘ять дочасно згасла.