http://www.stihi.ru/2018/07/01/3680
И опять притаилась тоска в прядях белых берёз,
Под июньским дождём, перевитом крест-накрест печалью…
Иисус, Ты воскрес - зримо в сердце из сладостных грёз,
Только в буднях теряешься, нежно меня поучая...
И спадает из нежности, грусти, утех епанча,
И извечною горечью полнится день, всё в нём пусто,
Лишь глаза, умоляя, в далёкое Небо кричат,
Чтоб молитвы хотя б опалить светлой радости чувством…
Чтоб добавить любви, коль судьба непомерно строга...
И в душе изболевшей - нехватка уже кислорода,
Если в лета жару - сокрушительной силы снега,
И невмочь о Любимом петь тихо сердечную оду...
Не роись ты, печаль, под грозой в тяжелеющих веках,
Не избудешь любовь, веру в Чудо любви - в Человека!..
Оригинал
Ось чомусь причаїлася туга у пасмах берез,
У червневих дощах, перевитих навхресно печаллю...
Ти воскрес в моїм серці, Ісусе, звичайно, воскрес...
Та щезаєш у буднях щоденних ...незримо повчально...
І злітає із ніжності смутку і втіх опанча*,
І одвічною повниться знайдений день гіркотою...
Тільки очі нужденно у Небо далеке кричать,
Щоб молитви хоча б опалити чуття смакотою...
Щоб додати любові хоч трошки земної снаги,
Як забракне зболілій душі життєдайного кисню,
Як у спеку - посунуть нищівні, шалені сніги,
Що пустошать сердечні рядки про коханого в пісні...
Не юрмися печаль в обважнілих під грозами віях -
Не здолаєш любові у Чудо закоханих мріях !
*ОПАНЧА, ї, жін. Старовинний верхній одяг, що мав вигляд широкого плаща
На фото Маргарита Метелецкая.