Гудели духи неба – как ветры
весною раннею. Стоял небесный гул,
и полнился настороженно слух
мелодиею радостной игры.
Под гул ветров басил сосновый лес,
земля шаталась, точно была пьяной.
А это ты, а это ты, кохана,
то голос твой, что землю перерос.
Кого ж, утратив тело, он зовет?
Давно утратив, о, кого ж он кличет?
Праматери ослепшей – мычки мыкать,
а солнце — точно судный день идет.
Гули високі духи — як вітри
опровесни. Гули високі духи,
і начуванне повнилося вухо
мелодією радісної гри.
Гули вітри. Басив сосновий ліс
і совгалась земля, неначе п’яна.
Оце ти й є, оце ти й є, кохана,
цей голос твій, що окрай переріс.
Кого ж він кличе, тіло молоде
згубивши здавна? О, кого ж він кличе?
Сліпа твоя прамати мички миче,
а сонце йде — мов судний день іде.