"хіба самі слова не вже поети??"
(Зозуля Юрий Павлович)
Слова самі поети! І не тільки ті,
що диво-пестощами ваблять серце хтиве.
Бо є й такі, що гірко ранять і звабливо
ведуть у морок пекла душі кам"яні.
Немилозвучні, горді, грішні та святі,
банальні, вкрадливі, що лагідно дзюркочуть,
скупі та вимучені, мудрістю пророчі.
Що викарбовують навічно на хресті!
Чи Ви про ті слова, що манною мені
насипались з небес у трепетні долоні?
Про каяття, що на могилі сльози ронить,
уміє плакати у батька на плечі?
Медових! Райдужних! Піднесених, таких
вітрильних, емоційно-зрощенних коханням,
які спроможні зрушити мовчання
і божевілля відчаю? Як хліб простих,
як шамотять ліси, пшениця степова
до сонця, до роси живої благодати.
Зворушливі слова, що промовляє мати -
молитвою, любов"ю сповнені слова!
Перевод с украинского Светланы Груздевой:
http://www.stihi.ru/2018/08/05/5118
Слова – поэты, да! Не только, впрочем, те,
что баловать готовы сердце, потакая…
А есть, что ранят, так же горько искушая,
ведут в души подвалы в полной темноте.
Неблаговидны, словно грешник на холсте,
банальны, вкрадчивы, что ласково щекочут,
иль скупо вымучены, с мудростью пророча,
что высекаемы навечно на кресте!
Иль Вы про те слова, что манной с неба мне
насыпались в дрожащие ладони?..
Про Покаянье: на погост слезу обронит,
к плечу прижавшись, плача в тишине?..
Медовых! Радужных! Возвышенных – таких
крылатых, спаянных в любви ночами:
Отчаянье разрушат и молчанье!..
Как хлеб, простых…
Иль злаков шелест, слышимый едва,
что к солнцу зов и к росам, в Благодать…
сердечность слов, что нам промолвит мать, –
Молитвою исполнены слова!