Хватит холить нам грусть,
хватит радость сажать за решётку,
вьётся лентой в тумане, – мечусь
снова, слушая странную сводку:
о разбитых сердцах и о плахе,
о фальшивой грозе,
о молитве монаха
и, конечно, во сне о терновой стезе…
В солнце щурится лес,
васильки улыбаются в поле…
Эта тропка чудес,
Вновь, морщинкой скользнула – не боле…
а в ладонях колосья златые пшеницы,
мак /искони/
с ромашкой встречает зарницы…
Манит зеркало синих озёр,
клевер, пахнущий мёдом
и античный шатёр,
и Карпаты восходом…
Грёза песнею мавки взлетает,
А /округ/ аромат маттиолы
сон на крыльях качает,
уйдя от крамолы…
Исцеляет, коснувшись дыханием пряным
и сквозь ночь повторяет, –
хватит холить нам грусть,
отголосок сажать за решётку…
Учащается пульс
и уносит бессилие лодка…
*****
Годі пестити сум,
годі радість садити за грати,
в’ється в мареві стрічкою дум –
доведеться нам знов шкодувати:
про розбиті серця,
про сльозу і нудотну спекоту,
про молитву ченця
і дорогу в тернах, і дрімоту…
В сонці мружиться ліс,
посміхаються в полі волошки,
та стежина навскіс,
ніби рідні мамусині зморшки,
а долоні –
то стигле колосся пшениці,
манять маки червоні
і ромашки в біленькій спідниці…
Манить дзеркало синіх озер
і меди конюшини,
дух античних печер
і далекі карпатські вершини…
Лине марення,
піснею мавки… /довкола/
роси танення
в них і гірчить матіола…
Її дотик
казково-живильний
впише в ноти
не раз надвечірря…
Годі пестити сум
і відлуння садити за грати
ні до чого цей глум,
досить в тузі вже нам існувати…
15.07.2018