Її волосся, наче поле ромашок.
Занурившись, я згоден в нього з головою пірнати.
Її дотик, то збудник до моїх мурашок,
Я зможу його поміж інших впізнати.
Її карі очі, то мій власний космос,
В якому я згоден забути свою планету.
Будь-яку хворобу лікує її голос,
Вона як та муза, що потрібна поету.
ЇЇ губи солодкі, та ніжні як хмари,
Кусає нижню, а віддається у серце.
Її сміх, наче хвилі гітари,
Пронзає мене, немов крізь люстерце.
ЇЇ короткі фрази стали моїми,
Я пригадую їх, навіть коли забути бажаю.
Всі хмурі дні вона робила ясними,
І як то назвати, як не "кохаю"?