Я з віком не змінилась зовсім, лиш потемнішало в куточках
стареньке дзеркало, ще мама з бабусею завжди казали,
що дзеркало нас дуже любить – жінок веселої родини,
я вдячна мамі і бабусі, і дзеркалу – все так насправді.
Я, й справді, не змінилась зовні: великі очі грають сяйвом
любові до життя, і вії, як завжди – довгі, вічно чорні,–
чи то обличчя прикрашають, чи то чоловіків тривожать,
і дзеркало за мене раде, хоча саме воно – у зморшках.
Та я нікому не скажу, нікому дзеркало не скаже,
як я змінилася у серці, як сум вселяється у душу,
коли дивлюсь на свою вроду, а поруч в дзеркалі – нікого,
хто б порадів моїм очам, в яких дзеркалиться самотність...