Коли ти з'явилась, повітря запахло морем,
Нитки життя в щільний вузол зв'язали мойри,
Мов упсарин у воді розчинились пробки,
І я усвідомив - життя насправді коротке...
І я усвідомив, що космос - всього лиш цятка,
Що кожний дорослий - насправді в душі дитятко,
Що Роулінг і Толкіен нам ніфіга не брехали,
Що через боріння шлях лежить до Вальгалли,
Що в світі святого - лиш совість і руки мами...
Без цих двох речей ти просто вимреш, мов мамонт...
Але ще є ти, мов море, а в морі - кракен...
І десь там на дні дрімає стомлений Ктулху...
І навіть найбільших риб життя ставить раком,
Бо шлях до Вальгалли лежить через піт і муки...
А шлях до тебе лежить через 20 метрів,
А шлях до тебе лежить, мов тюлень Анатолій,
І враження, мов із живими повстали мертві,
Калюжі й заводи, мітохондрії й вакуолі...
Коли море з'явилось, повітря запахло тобою,
Нитки життя розплелись клубком Аріадни.
Море і ти - обидва пахнуть любов'ю,
Літніми ранками, цілунками під парадним...
Піснями Кузьми, Аква Віти й Плачу Єремії,
Дивись, як на наших долонях палають лінії...
Ватаги ворожок безсилі, коли серцем прагнеш змін ти,
І тьмяні дні миготять, мов анкети у "Тіндер"...
Й думки миготять, збиваючи з пантелику,
І ти миготиш зорею, світишся, блищеш...
Зорі маленькі з виду, насправді ж - великі,
Мов душі людські, якщо підібратись ближче...
Мов "Боїнг" кремезний у небі стає з горошок,
Так і людина - чим далі, тим більш хороша...
І ось ти з'явилась - повітря наповнилось сенсом,
І змив усі грими внутрішній Мерелін Менсон...
Пуста голова, мов кімната, - у ній лиш ліжко,
Що там співав Вакарчук про лукаву кішку?
Я падав униз – схопився за тебе, мов поручень...
Сонце стискало вечір вогняним обручем...
Аж ось ти з'явилась – і стало море усюди,
Сплелося із небом в магічно-космічнім танці...
І знаєш... Так невимовно супер...
Стискати міцніше в долонях твої тонкі пальці...
© Паша Броський