Ллється гомін і радісне «слава героям нації»,
Долинають високі речі «вождів єдинства»,
Трохи далі, на Богом покинутій, східній станції,
Під гарматним відлунням проходить Чиєсь дитинство.
Не твоє, не зважай, (вся сила твоя – в байдужості)
Не твоїх дітей, то ж рахуй, що не ви у горі,
І веди дітлахів маршем слави, (а може, мужності?)
Того краю славетного, де не палає обрій,
Де не чутно ні стогону зранених під уламками,
Ні зловісного грохоту техніки по світанні,
Насолоджуйся, як же гарно, військові танками
Проїжджають Хрещатиком, наче із голки вбрані.
Свято славиться, як завжди, бережем традиції,
Розстилається люд, як рушник у мотивах етно,
Поки Хтось, оборону тримаючи на позиціях,
Славить пам'ять тому, хто «Герой», та шкода, посмертно.
Ти тримаєш на серці руку, потомок гетьмана,
Лине гімн.
Між двома реаліями – завіса.
Там тремтить країна під градами й кулеметами,
Ти ж вважаєш, що то не твоє…
Не твоє! Не бійся!