Край городу мама садить щось у землю.
Білі-білі та здорові бачу, зерня.
Що то буде: чи морквиця, а чи просо?
Накопнула, загорнула, як все просто.
Я зернятка ті біленькі розшукала,
У кишеньку фартушка собі сховала. –
Буду мати за городом теж я грядку.
Як сказала, так зробила. Для порядку
Копаницю узяла та й ну копати,
Між пореєм моркву-просо засівати.
Поливала мабуть тричі із відерця,
Натомилась, аж стрибає в грудях серце.
День минає, там неділя. Що за лихо?
Не росте те, що садила, не до сміху.
Я скоріш лечу до маминої грядки.
Там так само – ні про що немає згадки.
Ну отак, «морквицю-просо» насадила…
Мабуть мишка його ген давно вже з'їла. –
Краще буду свою ляльку годувати,
Потім ляжу разом з нею ще й поспати…
Літо-літечко гуляла наша Таня,
А одного ранку встала спозарання
Та й згадала про насіння, що садила. –
Може, мишка його там іще не з'їла?
Як пішла вона на грядку за городом,
Здивувалася морквино-просо сходам.
Все заплів, а сам у грядочці загруз. –
Мамо, мамо, в мене власний є ГАРБУЗ!