Загрубіла... закам'яніла... в собі сховалась...
розгубила таємні руни й молитв слова...
що, я справді нестримно тебе кохала?
От дива!
А здається, життя моє - морок тягучий,
у якім лише зірка блиснЕ вночі...
чи це я, наче птаха, злітала з кручі?..
Як не знаєш,- мовчи!
Облітала десятки міст за якісь години,
краєвиди вбирала серцем, аби забуть?
Чи ж я дійсно звичайна жива людина?
Не жива, мабУть...
А душевні болі мої, немов мікроби,
невмирущі, множаться,- не спинить...
чи я довго об тЕбе лупила лобом:
вічність?.. мить?
Загрубіла... усе ж таки загрубіла...
не любив ні краплі, а цілував!..
наче кіт навіженний голубку білу,
моє серце рвав.
А сьогодні не я,- ти безжально б'єш лоба
об менЕ, захищенно-кам'яну...
не зважаю на ті безнадійні спроби,-
хоронЮ весну.