У тихому небі за хмарами дивними,вітер колиску гойдав.
Місяць зринав сном і в пам'яті блискало.Ти про кохання мовчав.
Тихою хвилею сонце горнулося. Зранку віддавши тепло.
Золотом бажаним,зір обернулося. Зустрічі часом спливло.
Тихою піснею в вечір що хвилею,несло кудись вдалечінь.
Голосом лагідним,в поле колискою,квітом в леце лягла тінь.
Пахнуло свіжістю,землею,-гордістю. Тайною долі в руці...
А у очах твоїх згуба кохання,усмішкою знов на лиці.
Кришталем райдуги річка тривожиться,спалахом серця живе.
І її гладь немов шкіра кукожиться,звіром незримим риве.
Плачеться пташкою,чисто довірою...вітер її підійма.
А у цім погляді,мова кохання...мова кохання німа.
(Понкратова.О.В.)