* * *
Оце стою: серед добра комори;
І де, здавалося б, від того горе?
Діл пахне в осінь; кришка літа впала;
Замацаний до півхребта – плодів навалою,
Стараюсь спомянутись
в точність,
в такт:
Отетерілий до хлоп’яцтва півдидакт,
Мабуть, заплакав би на купі гарбузів
отак,
І ще добавити не згідного на втечу
смальцю –
Й як осердечнити всі душі,
цих блукальців,
Що в небо краще – навпаки?
І вже до неба піднялися скрутно пальці
єдиного Життя руки...
І вже до серця піднялися скрутні пальці
Життя єдиного руки...
...Красиві на початку вересня жінки!
І даль отверзлася, мов кришка впала:
Цупкі жуки
по гудиннях і корінцях
Збирають пахощі новопричудного начала,
Начала свіжої новоруки...
(Хай з видного
втече це слово на шмуцтитул,
щоб змогли плакать у собі чоловіки!)
Щоб осінь боговгодною палала,
й рука передавала б до руки:
умно і видно, як дітей –
Світло постало б...
А ще до посвітління у полів –
невидно тчеться довгий ніс такий!..
Що не кажи, а золото в жінках,
у зрілості,
хоч, може, для них й мало...
Твоя Любов! й мене не стало...
Більша всіх кохань,
постійна; вища, ніж Памір...
Вотще – над серцем аж стриба
загальнотрибний звір,
як його світла і любові оса вжалить...
І я любитиму! Єдина на землі і
т а м!
Чим більше золота тут передам
з усіх полундрів і часів...
А виосінення лісів!
То зверх хаток! – й висотності зітхання...
А ти вдихни...
і – передання
від кращих кращим...
єдині вдаль старання,
не розуміючи, на Бога віддаси...
Йому заважить один виблиск із краси! –
Дістатися б жаги небеснійшої крові,
що є – Любов...
Ми розпрощаємось:
я не поїду до Женеви;
мене дістав весь день
і жар. і ліс цей полудневий;
я в пащі вовка за язик схопив
й привів в село;
а щоби я так жив...
Оце й майдан села:
піду до церкви.
Бо – Цариця; привела...
29.08.2005,
післясвято Успіння