Ми випили з дощем на брудершафт і перейшли на "ти".
Зі всіх дощів, з ким довелося випити раніше,
цей став, чомусь, найближчим, найріднішим,
я в серце легко так його впустив.
Не відчували жодних перешкод у спілкуванні – ані я, ні він.
І – хай між нами скло вікна дзвеніло
прозоре – спілкувались просто, мило,
під стукіт зачарованих краплин.
Він – про своє мені. Я – про своє йому. Ніхто не брав
високих нот, не плакав, не божився.
Я – просто чоловік. Він – небожитель.
Й всміхнулися по-братньому: "Пора..."